Олег Авраменко: Жменя вічності

— Добрий вечір, — сказав я. — Професор Аґатіяр удома?

— Так, офіцере. Будь ласка, проходьте. Він щойно повернувся з університету.

Вона провела мене до вітальні, попросила трохи зачекати й хутенько піднялася на другий поверх.

— Тату, — донісся згори її голос. — Там до тебе прийшли з поліції.

Я усміхнувся. Моя форма зовсім не була схожа на поліцейський мундир, але мене вже не вперше приймали за охоронця порядку. Ахмад жартував, що в мене занадто чесне й непідкупне обличчя, схоже на ті, що демонструють у рекламних роликах поліцейської академії.

Незабаром до вітальні спустився професор Аґатіяр. Він виявився літнім чоловіком, що вже давно переступив шістдесятирічний рубіж, але ще й досі мав гарну фізичну форму. Був він середнього зросту, кремезної статури, з таким же чорним, як у дочки, волоссям і густою, трохи сивою бородою.

— Моя донька помилилася, — сказав він, коли ми привіталися. — Ви не з поліції, ви льотчик. Чим можу допомогти?

— У моєму флаєрі ваша племінниця Рашель. Вірніше, племінниця вашої покійної дружини.

Аґатіяр здивовано звів свої густі брови.

— Перепрошую, сер, але тут якась помилка. По-перше, моя дружина жива-здорова, просто ми з нею розлученні. А по-друге, у неї немає племінниці на ім’я Рашель.

Цікаво, чому я зовсім не здивувався?

За чверть години ми з Аґатіяром пили у вітальні чай, і я розповідав йому про своє знайомство з Рашеллю. Її ми вирішили не будити, а перенесли з флаєра до кімнати для гостей, і зараз над нею клопотала дочка професора Ріта. Вона запевнила нас, що міцний сон Рашелі викликаний звичайною перевтомою.

Вислухавши мене, Аґатіяр задумливо насупився.

— Дивно, дивно. Я бачу цю дівчинку вперше. Вона точно не моя родичка і не може нею бути. У мене немає рідні на Полуденних — і я, і моя колишня дружина родом з Ранжістану. До речі, ви певні, що Рашель ваша землячка?

— Зважаючи на її вимову, так. Правда, у неї своєрідний акцент, але як на мешканку материка напрочуд чиста мова… гм… з нашого, острівного погляду. — Я трохи помовчав. — Хоча тепер я вже нічого не певен. Вона брехала про соцкартку, брехала, що ви її дядько, — могла збрехати й про те, що прилетіла з Джерсі. І взагалі, вона з першої хвилини поводилася підозріло. Взяти хоча б її істерику в метро, ті сміховинні байки про п’ятдесятника.

Професор неквапом надпив із чашки чай.

— А це, між іншим, найцікавіший момент у вашій історії. Навіть коли припустити, що Рашель збрехала вам, то постає лоґічне запитання: навіщо їй приплутувати п’ятдесятника? Адже було ясно, що ви не повірите їй. В усьому іншому вона брехала досить правдоподібно, а тут узяла й бовкнула таку дурницю.

— Може, вона просто розгубилася? Побачила знайомого, злякалася, що він може зіпсувати її вигадану історію, і в паніці вхопилася за перше, що спало їй на думку.

— За п’ятдесятника? — Аґатіяр скептично усміхнувся. — Навряд чи це перше, що могло спасти на думку дванадцятирічній дівчинці. Та й її пояснення не можна назвати сміховинними, тут вона нічого не вигадувала. Нереїв-п’ятдесятників справді можна впізнати по ході — якщо, звичайно, придивитися. Людську зовнішність вони копіюють бездоганно, міміку та мову теж, а от з рухами в них проблеми, обумовлені деякою специфікою будови суглобів. При швидкій, енерґійній ході їхні ноги погано згинаються в колінах. Запримітити це важко, але в принципі можливо. Вся справа лише в практиці. Якщо через якусь невідому нам причину Рашель часто дивилася стару хроніку, де фіґурували Чужі, і уважно спостерігала за поводженням п’ятдесятників, то немає нічого дивного, що вона впізнала одного з них. Інша річ — чому вона так злякалася. Судячи з вашої розповіді, це не було схоже ні на абстрактний страх за всіх людей загалом, ні на інстинктивну ксенофобійну реакцію; вона боялася чогось конкретного, спрямованого особисто проти неї.

Я пильно поглянув на Аґатіяра:

— Ви серйозно вважаєте, що ми зустріли п’ятдесятника?

— Цілком можливо.

— Але ж… це проти правил! Чужі зобов’язалися не втручатися в наші справи і не ступати на Магаваршу, поки ми дотримуємося умов мирної угоди.

Вираз Аґатіярового обличчя враз змінився.

— Ви справді в це вірите, містере Матусевич? Невже ви такий наївний? А втім, ні. Просто ви, як і переважна більшість наших співвітчизників, тішите себе ілюзіями, не хочете дивитися правді у вічі. Неухильне виконання домовленостей — обов’язок переможеної сторони; переможці ж роблять те, що вважають за потрібне. За моїми приблизними підрахунками нині на планеті перебуває кілька тисяч п’ятдесятників, замаскованих під людей. Їхнє завдання якраз і полягає в тому, щоб контролювати дотримання нами всіх умов мирної угоди… чи, якщо називати речі своїми іменами, умов капітуляції.