Тосікадзу Кавагуті - Доки не розкриється брехня

Волею випадку обоє вступили до того самого університету і почали грати в одній команді. Ґогтаро був захисником, а Шуїчі – півзахисником.

Півзахисник з номером 10 на спині – зіркова позиція в регбі. Це ніби четвертий гравець у черзі подач або пітчер у бейсболі чи «бомбардир» у футболі. Шуїчі був першокласним півзахисником і отримав прізвисько Шуїчі-Провидець, бо його передачі були дивовижними – гравці навіть казали, що він мовби міг бачити майбутнє.

У кожній команді є 15 гравців і 10 позицій. Шуїчі звертав увагу на сильні і слабкі сторони інших гравців і мав талант використовувати цих гравців залежно від позицій. Завдяки цьому вмінню він заслужив цілковиту довіру старших гравців університетського регбійського клубу, і вже невдовзі вони побачили в ньому претендента на роль капітана команди.

Ґогтаро ж, відколи почав грати в регбі ще в початковій школі, перепробував різні позиції. Він був із тих людей, які не вміють відмовляти іншим, тож його часто переставляли на різні позиції, коли команді бракувало гравців. Людиною, яка врешті вирішила, що найкращою позицією для Ґогтаро буде позиція захисника, був якраз Шуїчі. Захисник – останній рубіж оборони, а тому дуже важлива позиція в регбі. Якщо суперники прорвуть лінію оборони команди, його завдання – зупинити їх і заблокувати спробу атаки воріт. Шуїчі хотів, аби Ґогтаро був на позиції захисника через свої виняткові здібності у перехоплюванні. Коли Шуїчі грав проти Ґогтаро ще в середній і старшій школі, то ніколи не міг прослизнути повз нього. Якщо команда матиме такого захисника, як Ґогтаро, то все в них буде під контролем. Саме непробивна оборона Ґогтаро дозволяла Шуїчі сміливо атакувати ворота суперників.

– Я впевнений, що можу розраховувати на тебе, коли залишаю тобі обороняти нашу частину поля, – частенько казав Шуїчі перед матчами.

А тоді, через сім років після закінчення університету, двоє чоловіків знову зустрілися перед кафе.

Вийшовши з кафе, удвох подалися до квартири Шуїчі. Там їх чекали Йоко і їхня новонароджена донечка Гарука. Мабуть, Шуїчі дорогою попередив Йоко, бо вона набрала для Ґогтаро ванну.

Йоко зустріла Ґогтаро – ще брудного і смердючого – теплою усмішкою.

– То це ви той Ґогтаро-Захисник? Шуїчі частенько про вас згадував.

Родом з Осаки, вона була навіть послужливішою за Шуїчі. Від природи говірка, жінка любила веселити інших своїми жартами. А ще вона була тямущою та ініціативною. Їй вистачило дня, щоб знайти Ґогтаро житло й одяг.

Втративши компанію, Ґогтаро втратив і віру в людей, та вже через два місяці роботи в ресторанчику Шуїчі до нього повернулися колишні бадьорість та оптимізм.

Коли ресторанчик наповнювався постійними відвідувачами, Йоко представляла Ґогтаро:

– В університеті він був найнадійнішим гравцем у команді мого чоловіка.

Ґогтаро соромився, але всміхався.

– Моє наступне завдання – заслужити таку саму репутацію на цій роботі, – якось додав він, демонструючи своє знову позитивне ставлення до майбутнього.

Здавалося, що все йшло добре.

Котрогось пообіддя Йоко поскаржилася на нестерпний головний біль, і Шуїчі вирішив відвезти її до лікарні. Вони не хотіли зачиняти через це ресторанчик, тож Ґогтаро залишився за старшого, заразом наглядаючи за Гарукою. Того дня пелюстки сакур безшумно пролітали на фоні безхмарного блакитного неба, наче пухнасті сніжинки.

– Подбай про Гаруку, – сказав Шуїчі, вдячно вклонився і поквапився до виходу.

Ґогтаро бачив його востаннє.

Батьки й бабці з дідусями і Шуїчі, і Йоко померли, тому в однорічному віці Гарука залишилася сама у всьому світі.

Коли на похороні він подивився на усміхнене личко Гаруки – ще надто маленької, щоб усвідомлювати, що обоє її батьків померли, – він одразу вирішив, що сам її виховуватиме.

Бам, бам, бам…

Вісім разів озвався годинник на стіні.

Стрепенувшись від звуку годинника, Ґогтаро підняв голову. Його повіки обважніли, все здавалося розмитим.

– Де?..

Роззирнувшись, він побачив кафе, що ніби вицвіло в скупому світлі ламп під абажурами. Зі стелі, легенько обертаючись, звисав вентилятор. Колони і балки під стелею були темно-брунатні. На стіні висіли три великі й, безперечно, дуже старі годинники.

Ґогтаро не відразу второпав, що заснув. Окрім жінки в білій сукні, в кафе більше нікого не було.

Він потер долонями щоки, намагаючись освіжити пам’ять. Пригадав, що сказала йому Казу: «Невідомо, коли звільниться стілець, на якому можна повернутися в минуле». Певно, отак сидячи, він задрімав.