Тосікадзу Кавагуті - Доки не розкриється брехня

Він приголомшено дивився на двері до кухні, за якими зникла Мікі.

«Ця дівчинка допоможе мені повернутися в минуле?» – здивувався він.

Схвильований, Ґогтаро прослизнув між столиком і стільцем і сів на нього.

Він не знав, що треба робити, аби потрапити в минуле, та відчув, як пришвидшилося серцебиття від самої думки, що він сидів на стільці, який повертає в минуле.

За хвилю повернулася Мікі – зі срібним чайничком і білою чашкою на таці, котру вона несла в обох руках.

Дівчинка зупинилася біля Ґогтаро.

– А зараз мое наллє вам каву, – оголосила вона, а таця, яку вона тримала обома руками, захиталася.

«Ти справді можеш це зробити?» – майже запитав Ґогтаро, але стримався.

– Гм… ем, – озвався він вельми стривожено.

Мікі не бачила його обличчя, бо прикипіла своїми схвильованими очима до чашки на таці. Вона продовжила пояснювати:

– Аби повернутися в минуле…

У ту мить із затильної кімнати, вже у футболці, вийшов Неґаре.

– Святі небеса, Мікі, що це ти там робиш? – Неґаре роздратовано зітхнув. Та його тон був радше не сердитим, а щось у дусі «О ні, тільки знову не це» .

– Мое наливає панові його каву.

– Ти ще не можеш цього робити. І припини називати себе мое.

– Мое наллє каву.

– Припини. Негайно!

Досі тримаючи тацю, що небезпечно розхитувалася і бряжчала у її руках, маленька Мікі надула щоки і подивилася на кремезного Неґаре.

Скидалося на те, що їхнє протистояння зайшло у глухий кут і той, хто заговорить першим, програє.

Казу, що вигулькнула звідкись непомітно, вийшла з-за спини Неґаре й опустилася на коліна перед Мікі.

– Мое…

Коли Казу, на одному рівні з нею, подивилася їй прямо в очі, сердиті карі очі Мікі поступово наповнилися сльозами. Схоже, у ту мить дівчинка зрозуміла, що програла.

Казу тепло їй усміхнулася.

– Твій час іще прийде, – сказала вона й обережно забрала у Мікі тацю.

Мікі підняла заплакані очі на Неґаре. Він лише пробурмотів: «Угу» і дбайливо простягнув їй руку. Його обличчя вже не було таким суворим, як раніше.

– Як бажаєте, – відповіла Мікі, вхопилася за батькову руку і пригорнулася до нього. Зухвалий вираз вже зійшов з її личка. Коли Мікі дратувалася чи засмучувалася, ось так як зараз, це тривало недовго, вона швиденько змінювала свій настрій. Спостерігаючи за її переміною, Неґаре, із сумовитою усмішкою, подумав: «Ти точнісінько як твоя мама» .

Судячи з того, як Казу поводилася з Мікі, Ґогтаро виснував, що офіціантка не була матір’ю дівчинки. А ще він чудово розумів Неґаре – як важко йому було давати раду дівчинці її віку. Адже Ґогтаро теж самотужки виховував доньку Гаруку.

– Розкажу вам правила, – неголосно повідомила Казу, наблизившись до Ґогтаро, що досі сидів на стільці, який міг перенести його в минуле. У кафе було як завше тихо. Двадцять два роки тому він уже чув про правила мандрівки до минулого від Шуїчі, та майже їх не пам’ятав.

Він лише пригадував, що повернення в минуле не змінить теперішнього, хай би що він робив, а на тому заповітному стільці сидів привид. Інших деталей він не пам’ятав. Тож Ґогтаро зрадів, що Казу пояснить йому правила.

– Перше правило: навіть повернувшись у минуле, ви можете зустрітися тільки з тими людьми, які відвідували це кафе.

Це правило його не здивувало. Саме Шуїчі запросив його сюди двадцять два роки тому. Тож він точно відвідував кафе.

Вираз обличчя Ґогтаро не змінився стривоженим, тому Казу жваво продовжила. Вона розповіла йому, що, перебуваючи в минулому, він не зможе змінити теперішнє, хай би як старався; що єдиний спосіб потрапити в минуле – на стільці, на котрому якраз сидів Ґогтаро; що не можна покидати цей стілець, інакше його силою поверне в теперішнє.

На це Ґогтаро зауважив: «Що, справді?», та більшість правил були для нього очікуваними, тому він не зблід від несподіванки.

– Гаразд, зрозуміло, – відказав він.

Закінчивши пояснення, Казу додала: «Будь ласка, зачекайте, поки я перероблю каву», і пішла до кухні.

Він залишився сидіти на стільці, а перед ним стояв Неґаре.

– Вибачайте мою допитливість, але вона не ваша дружина, правда? – запитав Ґогтаро.

Не те щоб йому справді було цікаво, він радше намагався зав’язати розмову.

– Вона? Ні, вона моя кузина, – відповів Неґаре й опустив очі на Мікі. – Мама Мікі… після її народження…

Неґаре не закінчив – не тому, що через емоції йому відібрало мову, просто вважав, що уже все сказав.