Тосікадзу Кавагуті - Доки не розкриється брехня

Йому видалося дивним, що він отак просто задрімав, ухваливши таке доленосне рішення про повернення в минуле. Але й офіціантка, яка залишила його самого, теж викликала підозри.

Ґогтаро підвівся і гукнув у напрямку затильної кімнати:

– Агов… тут хтось є?

Жодної відповіді.

Він глянув на один з настінних годинників звірити час і відразу зиркнув на свій наручний годинник. Першою дивовижею, яка привертала увагу відвідувачів кафе, були три великі антикварні годинники на стіні. Кожен показував інший час.

Схоже, годинники по обидва боки стіни зламалися. Один поспішав, другий – відставав. Їх неодноразово намагалися полагодити, та все марно.

– Восьма дванадцять вечора…

Ґогтаро перевів погляд на жінку в білій сукні.

Поміж легенд про це місце, що їх він почув від Шуїчі, одна закарбувалася у його пам’яті: на тому стільці, на якому можна повернутися в минуле, сидить привид.

Це видавалося безглуздим і неймовірним. Саме тому й запам’яталося.

Байдужна до погляду Ґогтаро, жінка зосереджено читала свій роман.

– … гм?

Він придивився до обличчя жінки, і воно видалося йому на диво знайомим, наче він уже раніше зустрічав її.

Але засумнівався, що таке взагалі можливо, якщо жінка й справді була привидом, тому відігнав від себе цю думку.

Лясь!

Зненацька жінка в білій сукні закрила книжку, і той звук сколихнув тишу кафе. Від такого несподіваного вчинку жінки серце Ґогтаро мало не вистрибнуло з грудей, а він сам ледь не звалився зі стільця біля барної стійки. Якби вона була звичайною живою відвідувачкою, її поведінка навряд чи б його ошелешила, але йому розповідали, що то привид… він у це, звісно, не вірив, та асоціації «привид=химерщина» не так уже й легко позбутися.

– …

Ґогтаро миттю закляк, спиною поповзло щось холодне і липке. Байдужа до реакції Ґогтаро, жінка безшумно підвелася. Вислизнула з-за свого столика й мовчки рушила до виходу, міцно притиснувши до себе книжку.

Серце Ґогтаро шалено стукотіло, коли він дивився, як жінка у білій сукні беззвучно пройшла у нього перед очима.

Вона переступила поріг кафе і звернула праворуч. У тому боці була лише вбиральня.

«Привид, що ходить до вбиральні?»

Ґогтаро схилив голову набік і подивився на стілець, який щойно звільнила жінка. Стілець, який міг повернути його в минуле, пустував.

Нерішуче ступаючи, крок за кроком він наблизився до стільця, напружено очікуючи, що жінка в білій сукні раптово повернеться з лютою гримасою на обличчі.

Роздивившись його зблизька, він побачив, що то був звичайнісінький стілець, нічого особливого. Він мав елегантні кручені ніжки, а сидіння і спинка були оббиті блідо-зеленою тканиною. Ґогтаро, звісно, не тямив в антикваріаті, та навіть він розумів, що коштував стілець немало.

«Якщо б я сів на цей стілець…»

Ґогтаро боязко торкнувся спинки і почув із затильної кімнати кроки в капцях.

Він обернувся і зиркнув у той бік – там стояла дівчинка в піжамі. Якщо Ґогтаро правильно зрозумів, вона була донькою власника на ім’я Мікі. Вона не відводила від нього погляду круглих карих очей – схоже, дівчинка анітрохи не соромилася дивитися в очі дорослим незнайомцям. Під її пильним поглядом якраз Ґогтаро відчув себе незатишно.

– Добрий… добрий вечір, – вичавив із себе Ґогтаро не своїм голосом, відсмикнувши руку від стільця. Мікі почовгала до нього.

– Добрий вечір, пане, ви хочете повернутися в минуле? – запитала вона, зазираючи в обличчя Ґогтаро своїми карими очима.

– Ох, ну, розумієш…

Ґогтаро почав затинатися, він не знав, як відповісти на її запитання.

– Навіщо? – Мікі схилила голову набік, ігноруючи його спантеличення.

Ґогтаро хвилювався, що поки він говоритиме з Мікі, повернеться жінка в білій сукні.

– Можеш покликати когось із працівників кафе? – попросив він.

Та Мікі пропустила його слова повз вуха і підійшла до стільця, на якому недавно сиділа жінка в білій сукні.

– Канаме вийшла до вбиральні, – сказала вона, перевівши погляд з порожнього стільця на Ґогтаро.

– Канаме?

– …

Мікі мовчки глянула на вхід до кафе. Ґогтаро простежив за її поглядом – саме там зникла жінка в білій сукні.

Ґогтаро з розумінням кивнув.

– То її звати Канаме?

Але замість відповіді Мікі смикнула його руку.

– Сідайте, – звеліла вона.

Потому діловито прибрала чашку, з якої пила жінка в білій сукні, і пішла, човгаючи капцями, до кухні, а Ґогтаро навіть не встиг заперечити.