Тосікадзу Кавагуті - Доки не розкриється брехня

– Агов, агов! Чиї сандвічі ти називаєш несмачними? – запитав широкоплечий чоловік. То був Неґаре, власник кафе і батько Мікі. Матері Мікі, Кеї, вже давно не було з ними. Вона мала хворе серце і померла після народження Мікі шість років тому.

– Ой лишенько, дорогенькі, мое час іти, – Мікі вклонилася Кйоко і, вдаючи переляк, побігла до затильної кімнати.

– Мое?..

Кйоко глянула на Неґаре так, ніби питала: «Де вона це почула?»

Неґаре знизав плечима.

– Без поняття.

Зиркнувши скоса на розмову Кйоко з Неґаре, Йогсуке почав тицяти в плече Кйоко.

– Ми вже йдемо? – запитав він тоном, який натякав, що йому вже набридло чекати.

– Ох, ми справді вже збиралися йти, – сказала Кйоко, підтверджуючи його слова, і підвелася зі свого стільця.

– Мое теж уже час іти, дорогенькі, – повторила Кйоко за Мікі.

Вона віддала паперовий пакет Йогсуке і, навіть не дивлячись на рахунок, поклала гроші за сандвіч, каву і сік Йогсуке, врахувавши і другу порцію, яку йому налила Казу.

– Друга порція помаранчевого соку за рахунок закладу, – сказала Казу, взяла гроші з барної стійки, відняла вартість другої склянки соку і почала гучно клацати клавішами касового апарата.

– Ні, ні, я заплачу.

– Ви не маєте платити за те, чого не замовляли. Я сама дала йому сік.

Кйоко не хотіла забирати з барної стійки решту, але Казу вже закрила касовий апарат і простягнула їй чек.

– Ох… гаразд.

Кйоко почувалася ніяково, не заплативши за сік, та вона знала, що Казу нізащо не візьме в неї грошей.

– Як скажете, – додала Кйоко, забираючи з барної стійки решту. – Дякую. – І поклала гроші до гаманця.

– Передавайте вітання вчительці Кінуйо, – сказала Казу, ввічливо вклонившись Кйоко.

З семи років Казу вчилася малювати у Кінуйо. Саме Кінуйо заохочувала її вчитися, щоб вступити до академії мистецтв. Закінчивши академію, Казу неповний робочий день працювала в художній школі Кінуйо. А зараз, коли Кінуйо була в лікарні, вона проводила всі заняття.

– Знаю, що у вас тут теж багато роботи, тому дуже вдячна, що цього тижня ви знову провели заняття.

– Жодних проблем, – відповіла Казу.

– Дякую за помаранчевий сік, – Йогсуке кивнув Казу й Неґаре, які стояли за барною стійкою. Він першим вийшов з кафе.

Дзень-дзелень!

– Гаразд, я теж іду.

Кйоко помахала на прощання і слідом за Йогсуке вийшла з кафе.

Дзень-дзелень!

Коли обоє пішли, забравши з собою життєрадісну атмосферу, кафе сповнилося цілковитої тиші. Там не грала фонова музика, тому, коли ніхто не говорив, можна було почути, як жінка в білій сукні гортала сторінки свого роману.

– Що вони казали про Кінуйо, як вона почувається? – запитав Неґаре у Казу, натираючи до блиску склянку, таким тоном, ніби говорив сам до себе. Казу повільно кивнула, та на запитання не відповіла.

– Зрозуміло, – відказав Неґаре неголосно і зник у затильній кімнаті.

У кафе залишилися Ґогтаро, Казу і жінка в білій сукні.

Казу стояла за барною стійкою і, як завше, наводила там лад.

– Я б хотіла почути більше, якщо ви не проти.

Тепер Казу була готова почути, які в Ґогтаро причини для повернення в минуле.

Ґогтаро підняв голову і мигцем глянув на Казу, але одразу відвів очі. Він повільно глибоко вдихнув.

– …Правду кажучи, – почав Ґогтаро, певно натякаючи, що раніше навмисне приховував справжні причини. Можливо, через Кйоко, яка була випадковою відвідувачкою і це її ніяк не стосувалося.

А зараз, окрім жінки у білій сукні, залишилися тільки він і Казу. Ґогтаро, як завше нерішуче, почав пояснювати.

– Моя донька виходить заміж.

– Заміж?

– Угу, тобто… насправді вона – донька Шуїчі, – пробурмотів він. – Я хочу показати своїй доньці, ким був її справжній батько, – додав він, виймаючи з кишені тоненьку цифрову камеру. – Я думав, що міг би записати послання від Шуїчі… – Голос Ґогтаро зробився самотнім і слабким.

Казу не відривала від нього погляду.

– Що буде далі? – тихенько запитала вона. Казу хотіла з’ясувати, що станеться, коли Ґогтаро зізнається, що не справжній батько дівчини.

Серце Ґогтаро стиснулося.

« Цю офіціантку не ошукати брехнею ».

– Для мене це буде кінець моєї ролі, – відказав він сумовито.

Ґогтаро й Шуїчі разом грали у регбі в університетській команді, та познайомилися задовго до того, коли разом вступили до школи регбі ще в молодших класах. Тоді вони грали у різних командах, але часом зустрічалися на матчах. Проте ще з перших днів вони помітили один одного. У середній і старшій школі обоє продовжували грати у регбі за свої шкільні команди й так дізналися один про одного, зустрічаючись на офіційних матчах.