Тосікадзу Кавагуті: Доки не розкриється брехня

Це було кафе «Funiculi Funicula». Кафе, про яке близько десяти років тому поширилася міська легенда, начебто тут можна повернутися в минуле. Здебільшого міські легенди були вигадками, але подейкували, що в цьому кафе справді можна перенестися в минуле.

Розповідають різні історії, навіть у наші дні, як-от про жінку, що повернулася в минуле побачитися з хлопцем, з яким вони розсталися; про сестру, що подалася в минуле зустрітися з молодшою сестрою, яка загинула в автокатастрофі; і про дружину, що помандрувала в минуле побачитися з чоловіком, який втратив пам’ять.

Утім, аби повернутися в минуле, доводилося дотримуватися кількох вельми прикрих правил.

Перше правило – у минулому ви можете зустрітися лише з тими людьми, які відвідували кафе. Якщо людина, з якою ви хочете зустрітися, ніколи не бувала у цьому кафе, ви, звісно, можете повернутися в минуле, однак не зможете з нею зустрітися. Іншими словами, для більшості відвідувачів, які приїздили сюди з усієї Японії, це була марна трата часу.

Друге правило – жодні ваші дії в минулому не змінять теперішнього. Більшість людей, які приходять сюди, почувши цю міську легенду, страшенно розчаровуються, коли дізнаються про це правило. І зазвичай ідуть зневірені. А все тому, що більшість відвідувачів кафе бажають податися в минуле, щоб виправити свої колишні вчинки. Розуміючи, що не зможуть змінити минулого, небагато з них вирішують все-таки помандрувати в минуле.

Третє правило – повернутися в минуле можна тільки на одному стільці. Але його займає інша відвідувачка. Єдина можливість сісти на той стілець випадає лише тоді, коли відвідувачка виходить до вбиральні. Раз на день вона завжди йде до вбиральні, та ніхто не знає, коли саме це може статися.

Четверте правило – у минулому слід залишатися на тому стільці і не покидати його. Якщо ви встанете зі стільця, вас відразу поверне в теперішнє. Тобто, перебуваючи в минулому, ви не зможете вийти з кафе.

П’яте правило – час перебування у минулому починається, коли каву наллють у чашку, і завершується до того, як кава охолоне. А ще, каву не може наливати будь-хто, це має робити Казу Токіта. Наразі вона єдина людина в цьому кафе, яка вміє наливати каву, що здатна перенести вас у минуле.

Та навіть попри всі ці прикрі правила, знаходяться відвідувачі, які, почувши легенду, приходять до кафе і просять повернути їх у минуле.

Ґогтаро був якраз такою людиною.

– Уявімо, що вам вдасться повернутися в минуле – що ви плануєте робити? – запитала жінка, яка сказала йому сісти, коли він зайшов до кафе.

Її звали Кйоко Кіджіма – дружина і мати на повний робочий день, вона була постійною відвідувачкою. Цілком випадково вона опинилася в кафе якраз у той час, але з неабиякою цікавістю роздивлялася Ґогтаро – мабуть, він був першим відвідувачем, що хотів повернутися в минуле, якого вона тут бачила.

– Даруйте, що питаю, але скільки вам років?

– П’ятдесят один.

Ґогтаро, схоже, прийняв її питання за критику, ніби вона хотіла сказати: «Чому ви, у такому віці, надумали повернутися в минуле?» Він сидів, згорбившись над столом, і не відривав очей від своїх зчеплених долонь.

– …Вибачте. Та хіба вам не здається, що це буде якось химерно? Анітрохи до такого не готовий, Шуїчі, чи як там його звуть, зненацька зустрічається віч-на-віч із вашою на двадцять два роки старшою версією?

Ґогтаро не піднімав голови, а Кйоко продовжувала:

– Це не здається вам трохи дивним?

Вона подивилася на Казу по інший бік барної стійки, очікуючи згоди.

– Ну, можливо, – відказала Казу тоном, який натякав, що вона не зовсім погоджувалася з Кйоко.

– Гей, мам, твоя кава зараз охолоне, – пробурмотів хлопчик, він уже спустошив склянку з помаранчевим соком і почав соватися на стільці. Хлопчика звали Йогсуке Кіджіма. Він був сином Кйоко і вже цієї весни переходив до четвертого класу. Він мав недбалу стрижку середньої довжини, засмагле обличчя, а вдягнений був у спортивну форму з написом «МЕІТОКУ ФК» та номером 9 на спині. Футболіст.

Йогсуке казав про каву в паперовому пакеті біля Кйоко, яку вона замовила навинос.

– Ой, та нічого страшного. Бабця однаково не любить пити гаряче.

Кйоко присунула обличчя до вуха Йогсуке і прошепотіла:

– Почекай ще трішки, і підемо, гаразд?

Вона зиркнула на Ґогтаро, очікуючи від нього якоїсь відповіді.

– Угу, мабуть, це його налякає, – підтвердив він.

– Еге ж. – Кйоко з розумінням кивнула.

Слухаючи їхню розмову, Казу подала Йогсуке нову порцію помаранчевого соку, яку він мовчки взяв, коротко кивнувши замість «дякую».