Тосікадзу Кавагуті - Доки не розкриється брехня

Вперше почувши про це правило, Ґогтаро здивувався. Якщо неможливо змінити теперішнє, то навіщо взагалі повертатися в минуле?

Однак тепер Ґогтаро й сам стояв перед входом до кафе і думав: «Навіть за таких умов я однаково хочу потрапити в минуле» .

Чи та жінка щойно прочитала його думки? Адже куди логічніше у такій ситуації було б сказати: «Хочете зайти до кафе? Ласкаво просимо» .

Замість того вона сказала: «Чом би вам не подумати про це, коли зайдете всередину?»

Це можна трактувати як ствердження – так, ви можете повернутися в минуле, та чом би вам спершу не зайти всередину, а тоді вже вирішувати, мандрувати в минуле чи ні?

Та найбільше Ґогтаро дивувало, звідки жінка могла знати, що він прийшов до кафе, аби повернутися в минуле. Утім, тепер у нього зажевріла надія. Такий буденний коментар жінки допоміг Ґогтаро ухвалити рішення. Він потягнувся до ручки, повернув її і відчинив двері до кафе.

Дзень-дзелень!

Ґогтаро переступив поріг кафе, у якому, подейкували, можна повернутися в минуле.

Ґогтаро Чіба, віком 51 рік, був кремезної статури – мабуть, не в останню чергу тому, що в старших класах та університеті грав у регбі. Навіть зараз він носив костюми розміру «XXL».

Він жив разом з донькою, яку звали Гарука – цьогоріч їй виповнювалося 23 роки. Йому було нелегко виховувати її самотужки. З дитинства він пояснював їй: «Твоя мама померла від хвороби, коли ти була маленькою» . Ґогтаро керував скромним ресторанчиком «Kamiya», де подавали рис, суп і прості закуски, у місті Хатіодзі в префектурі Токіо, а Гарука допомагала йому.

Увійшовши до кафе крізь великі двометрові дерев’яні двері, він іще мусив минути маленький коридорчик. Напроти були двері до вбиральні, а посередині правої стіни – вхід до кафе. Переступивши поріг самого кафе, він побачив на одному зі стільців біля барної стійки жінку. Вона відразу погукала когось із затильної кімнати:

– Казу… відвідувач!

Поряд із жінкою сидів хлопчик віку молодшої школи. За дальнім столиком сиділа жінка в білій сукні з короткими рукавами. Бліда і наче відірвана від нашого світу, вона тихенько читала книжку.

– Офіціантка щойно повернулася з покупками, тому пропоную вам сісти. Вона скоро вийде.

Вочевидь не надто переймаючись тонкощами ввічливості у звертанні до незнайомців, вона говорила з Ґогтаро так, ніби він її знайомий. Схоже, вона була тут постійною відвідувачкою. Замість щось їй відповідати, він лише кивнув на знак подяки. Чоловік відчув, що жінка дивилася на нього з виразом, котрий наче промовляв: «Можеш запитати мене будь-що про це кафе» . Та Ґогтаро вирішив удати, що нічого не помітив, і сів за найближчий до виходу столик. Він роззирнувся довкола. Там були величезні антикварні настінні годинники заввишки від підлоги до стелі. З того місця, де перетиналися дві дерев’яні балки, легенько обертаючись, звисав вентилятор. Глиняний тиньк на всіх стінах був приглушеного бурого кольору, що нагадував кінако (смажене соєве борошно), з легким нальотом давнини – це місце видавалося дуже старим. У підвальному приміщенні без вікон, освітленому лише лампами під абажурами, було доволі тьмяно. Від того все всередині здавалося вицвілим, як на старій світлині.

– Вітаю, ласкаво просимо!

Жінка, яка звернулася до нього на сходах, вийшла із затильної кімнати і поставила перед Ґогтаро склянку з водою.

Її звали Казу Токіта. Її волосся середньої довжини було зібране ззаду, а поверх білої сорочки з метеликом вона мала чорну камізельку і фартуха. Казу була тамтешньою офіціанткою. На її симпатичному обличчі з вузькими мигдалеподібними очима не було чогось вражаючого, що могло би запам’ятатися. Якби, глянувши на неї, ви заплющили очі і спробували пригадати щойно побачене, то не змогли б нічого уявити. Вона була з тих людей, які легко губилися у натовпі. Цьогоріч їй виповнювалося 29 років.

– А… гм… Це те місце… де…

Ґогтаро геть розгубився і не знав, як підійти до теми повернення у минуле. Казу спокійно дивилася на його хвилювання. Розвернулася іти на кухню і кинула через плече:

– Куди саме у минуле ви хочете повернутися?

З кухні долинуло булькотіння кави у сифоні.

«Ця офіціантка точно вміє читати думки…»

Кафе почало наповнюватися ароматом кави, наганяючи на Ґогтаро спогади про той день .

Те місце, де Ґогтаро вперше за сім років зустрів Шуїчі Камію, було якраз навпроти кафе. Колись вони разом грали у регбі в університетській команді.