Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

Потім, коли вони лишилися самі, Гарун дав їй намисто з червоної стрічки з трьома золотими монетами – по одній за кожну чесноту, яку жінка принесла в цей дім: молодість, покірність, родючість. Побачивши, як вона нервується, заговорив тихо, м’яко, його голос розчинявся в темряві. Був приязний, але й гостро свідомий того, що за дверима чекають люди. Тож чоловік поспіхом роздягнув її, можливо, страшачись того, що вона знову зомліє. Бінназ не розплющувала очей, на чолі виступив піт. Вона почала рахувати: «Один, два, три… п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять…» , і не замовкала, навіть коли він сказав їй припинити цю маячню.

Бінназ була неписьменна, і далі дев’ятнадцяти рахувати не вміла. Доходячи до останньої цифри, цього незламного кордону, вона набирала повітря й починала заново. Після нескінченного кола дев’ятнадцяток Гарун устав з її ліжка й пружним кроком вийшов з кімнати, залишивши двері відчиненими. До неї ввірвалася Сьюзан, увімкнула світло, не звертаючи уваги на її оголеність, на запах поту й сексу, що висів у повітрі. Перша дружина смикнула за простирадло, зірвала його з ліжка, оглянула і, вочевидь вдоволена, зникла, не сказавши ані слова. Решту вечора Бінназ провела сама, і морок лежав у неї на плечах, наче шар снігу. Коли вона згадала все це зараз, дивний звук зірвався з її вуст – це міг би бути сміх, якби за ним не ховалося стільки болю.

– Ну ж бо, – мовив Гарун. – Це не…

– Це вона придумала, так? – перебила його Бінназ. Ніколи не робила цього раніше. – Їй це щойно спало на думку? Чи ви місяцями змовлялися в мене за спиною?

– Ти це не серйозно.

Він здавався стривоженим, хоча, ймовірно, не так її словами, як тоном. Узявся лівою рукою пригладжувати волосинки з тильного боку правої руки, очі були скляні, спантеличені.

– Ти молода. Сьюзан старішає. Вона вже ніколи не матиме власної дитини. Зроби їй такий подарунок.

– А я? Хто зробить подарунок мені?

– Аллах, звісно ж. Він уже зробив, чи ти не бачиш? Не будь невдячною.

– Вдячною за це?

Бінназ злегка тріпотливо змахнула рукою, таким невиразним жестом, що він міг стосуватися чого завгодно – цієї ситуації або ж цього міста, у якому тепер вона вбачала просто глушину на старій мапі.

– Ти втомилася, – сказав Гарун.

Бінназ заплакала. То були не сльози люті чи обурення – сльози покори, поразки, рівнозначної втраті віри. Повітря в легенях здавалося важким, мов свинець. Вона прийшла до цього дому дитиною, а тепер мала власне дитя, та їй не було дозволено виховувати його, рости разом з ним. Вона охопила руками коліна й надовго замовкла. Тему було закрито, там і тоді, хоча насправді вона лишалася відкритою – ця рана серед їхніх життів, що ніколи не загоїться.

За вікном торговець, який штовхав візка їхньою вулицею, відкашлявся й почав вихваляти абрикоси, стиглі й соковиті. «Як дивно», – подумала Бінназ, бо ж стояла не пора солодких абрикосів, а час крижаних вітрів. Вона затремтіла, наче холод, на який торговець не зважав, просочився крізь стіни та знайшов її замість нього. Вона заплющила очі, але темрява не допомогла. Перед очима були сніжки, які збиралися в небезпечні піраміди. Вони посипалися на неї, мокрі та тверді, начинені камінцями. Один зі сніжків вдарив її в ніс, за ним полетіли інші, швидко, густо. Ще один розбив їй нижню губу. Бінназ зойкнула й розплющила очі. Це було насправді, чи наснилося? Вона обережно торкнулася носа. З нього текла кров. На підборідді так само була цівка крові. «Як дивно», – знову подумала вона. Чи ж ніхто не бачить, що їй страшенно боляче? Якщо ні, то чи значить, що все це – тільки в її голові, усе в уяві?

То була не перша її зустріч із душевною хворобою, але вона так і лишиться найяскравішою. Навіть за багато років, щоразу як Бінназ міркуватиме про те, коли і як утік, мов той нічний злодюжка через вікно, її здоровий глузд, вона повертатиметься до цієї миті, яка, здавалось, знесилила її навіки.

Того ж дня Гарун підняв немовля у повітря, розвернув до Мекки й промовив азан , заклик до молитви, їй у праве вухо.

– Ти, донько моя, яка, за волею Аллаха, буде першою з багатьох дітей під цим дахом, ти, чиї очі чорні, мов ніч: я назву тебе Лейлою [6] Лейла арабською значить ніч або сутінки. . Але ти будеш не просто Лейлою. Я дам тобі імена моєї матері. Твоя ніне [7] Бабуся ( тур. ). була шанованою жінкою, дуже побожною. Ти теж одного дня такою станеш, я в цьому впевнений. Я назву тебе Афіфе – «Непорочна, Незаплямована». Я назву тебе Каміле – «Досконалість». Ти будеш скромною, поважною, чистою, як вода…