Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

– Аллаху, Боже мій, дякую тобі. Ти почув мої молитви.

– Дівчинка, – тихо мовила Бінназ, на той випадок, якщо він іще не знав.

– Знаю. Далі буде хлопчик. Назвемо його Тарканом.

Гарун провів вказівним пальцем по чолу немовляти, гладенькому й теплому на дотик, мов амулет, який багато разів терли.

– Вона здорова, це головне. Я увесь цей час молився. Сказав Усемогутньому: «Якщо ти збережеш цій дитині життя, я більше не питиму. Ані краплі!» Аллах почув мої молитви. Він милостивий. Це дитя не моє і не твоє.

Бінназ витріщилася на нього спантеличеними очима. Раптом її охопило лихе передчуття, як дику тварину, яка відчуває, хоч і надто пізно, що втрапить у пастку. Вона глянула на Сьюзан, яка стояла біля входу, стиснувши вуста так сильно, що вони побіліли; була тиха й нерухома, тільки нетерпляче постукувала ногою. Щось у її поведінці вказувало на втіху, навіть на радість.

– Немовля належить Богу, – говорив Гарун.

– Як усі немовлята, – пробуркотіла повитуха.

Не зважаючи на неї, Гарун узяв молоду дружину за руку й подивився їй в очі.

– Ми віддамо це немовля Сьюзан.

– Що ти таке кажеш? – прохрипіла Бінназ, і власний голос здався їй дерев’яним та далеким, зовсім чужим.

– Нехай Сьюзан її виховує. У неї чудово вийде. А ми з тобою народимо ще дітей.

– Ні!

– Ти не хочеш іще дітей?

– Я не дам цій жінці виховувати мою дочку.

Гарун набрав повітря, повільно видихнув.

– Не будь така жадібна. Аллах цього не схвалює. Він дав тобі дитину, хіба ні? То будь вдячна. Ти ледве кінці з кінцями зводила до того, як з’явилася тут.

Бінназ захитала головою, не зупиняючись; важко сказати, чи тому, що просто не могла спинитися, чи тому, що тільки над цим і мала владу. Гарун схилився до неї, узяв за плечі, притягнув до себе. Тільки тоді вона завмерла, і світло в її очах потьмяніло.

– Ти нерозважлива. Ми всі живемо в одному будинку. Бачитимеш доньку щодня. Заради Бога, вона ж ніде не подінеться.

Якщо такі слова мусили її втішити, то це не вдалося. Бінназ затремтіла, ледве стримуючи біль, що рвався з грудей, і закрила обличчя долонями.

– А кого моя донька називатиме мамою?

– Яка різниця? Сьюзан буде мамою , ти будеш тітонькою . Скажемо їй правду, як підросте, а поки що немає потреби бентежити цю маленьку голівку. Коли в нас будуть іще діти, вони всі будуть братами й сестрами. От побачиш, як вони тут бешкетуватимуть. Ти й не розберешся, хто чий. Ми всі будемо великою родиною.

– Хто годуватиме дитину? – запитала повитуха. – Мама чи тітонька?

Гарун глянув на стару, і кожен м’яз його тіла заціпенів. Глибока шана й презирство пішли в скажений танок у його очах. Він сунув руку до кишені, вигріб звідти суміш речей: зім’яту пачку цигарок із запальничкою всередині, зібгані банкноти, шматок крейди, якою робив позначки на одязі, пігулку від розладу шлунка. Гроші віддав повитусі.

– Це тобі на знак нашої вдячності, – мовив він.

Жінка взяла платню, стиснувши вуста. З її досвіду, щоб пройти життя якомога цілішою, слід було покладатися на два основоположні принципи: вчасно приходити і вчасно йти геть.

Сусідки почали збирати речі, знімали з ліжка заплямлені кров’ю простирадла та рушники, і тиша заповнила кімнату, наче вода, просочуючись у всі кутки.

– Ми вже підемо, – тихо й рішуче мовила повитуха. Сусідки статечно стояли обабіч неї. – Плаценту закопаємо під трояндовим кущем. А ось це…

Вона тицьнула кістлявим пальцем у бік пуповини, яку кинули на стілець.

– Якщо хочете, можемо закинути її на дах школи, тоді ваша дочка стане вчителькою. Або ж до лікарні. Стане медсестрою чи, може, й лікаркою.

Гарун зважив варіанти.

– Хай буде школа.

Коли жінки пішли, Бінназ відвернулася від чоловіка до яблука на столику. Воно гнило: тихо, спокійно, до болю повільно. Коричнюватий колір нагадав їй шкарпетки імама, який їх одружував, і те, як після церемонії вона сиділа на цьому ж ліжку, з мерехтливим серпанком на обличчі, а її чоловік бенкетував із гостями в сусідній кімнаті. Мати абсолютно нічого не розповідала їй про те, чого чекати першої шлюбної ночі, але старша тітка, яка мала більше співчуття, сунула пігулку, яку слід було покласти під язик. «З нею ти нічого не відчуєш. І незчуєшся, як усе скінчиться» . У сум’ятті того дня Бінназ загубила пігулку, та й однаково підозрювала, що це була просто пастилка. Вона ніколи раніше не бачила голого чоловіка, навіть на картинці, і хоча часто мила молодших братів, підозрювала, що тіло дорослого чоловіка буде зовсім іншим. Що довше вона чекала на чоловіка, то більше тривожилася. І щойно зачула його кроки, зомліла. Розплющивши очі, побачила сусідок, які несамовито розтирали їй зап’ястки, зволожували чоло, масажували ступні. У повітрі стояв різкий запах одеколону й оцту з якимись незнайомими, непроханими підтонами – згодом вона зрозуміла, що вони йшли від тюбика лубриканта.