– Принеси солі, – звернулася вона до сусідки.
Можна було б узяти і снігу – його надворі випало достатньо. Вона багато разів занурювала немовлят у чистий сніг і витягала саме тоді, коли було потрібно. Шок від холоду змушував легені розкритися, а кров текти швидше, підштовхував імунітет. Усі ці немовлята, без винятку, виросли сильними людьми.
Сусідка скоро повернулася з великою пластиковою мискою й пакетом кам’яної солі. Повитуха лагідно вклала немовля в миску та почала натирати йому шкіру сіллю. Щойно дитина перестане пахнути так, як пахнуть янголи, їм доведеться її відпустити. Надворі, у гілках тополі, заверещала птаха, судячи з усього – сойка. Ворона самотньо каркнула, летячи до сонця. Усе говорило своєю мовою – вітер, трава. Усе, крім цієї дитини.
– Може, вона німа? – припустила Бінназ.
Повитуха звела брови.
– Май терпіння.
Наче за командою, дитина почала кашляти – гортанно, тріскотливо. Певно, проковтнула трохи солі, що смакувала різко й несподівано. Обличчя спалахнуло червоним, вона цмокнула губами й скривилася, але кричати все одно відмовлялася. Яка ж уперта, яка небезпечно бунтівна душа. Мало просто натерти її сіллю. Тоді повитуха вирішила спробувати щось інше.
– Принеси ще солі.
Кам’яної солі в домі більше не залишилося, мáла згодитися й столова. Повитуха зробила яму в купі, поклала туди дитину й повністю вкрила її білими кристаликами; спочатку тіло, тоді голову.
– Що як вона задихнеться? – запитала Бінназ.
– Не хвилюйся, немовлята можуть не дихати значно довше за нас.
– Але як ти знатимеш, коли її витягати?
– Цс-с, слухай, – сказала стара, поклавши палець на потріскані губи.
Новонароджена розплющила очі під соляним покривом і вдивилася в молочну порожнечу. Тут було самотньо, однак вона звикла до самотності. Згорнулася всередину, як місяці до того, і чекала на свій час.
Внутрішній голос мовив: «О, мені тут подобається. Не піду знову нагору» .
Серце запротестувало: «Не дуркуй. Навіщо лишатися там, де нічого не відбувається? Це нудно» .
«Навіщо лишатися там, де нічого не відбувається? Бо це безпечно» , – відповів внутрішній голос.
Збентежена цією суперечкою, дитина чекала. Минула ще хвилина. Порожнеча крутилася й хлюпала навколо неї, заливала пальці ніг, кінчики пальців на руках.
«Навіть якщо вважаєш, що тут безпечно, це не значить, що тут місце для тебе, – заперечило серце. – Іноді там, де почуваєшся найбезпечніше, менше за все слід бути».
Нарешті немовля дійшло висновку. Воно прислухається до серця – до того, яке завдасть найбільше клопоту. Готова вийти й пізнати світ, попри всі небезпеки та складнощі, новонароджена розкрила рота, готова кричати, але майже одразу ж сіль посипалася в горло, почала забивати ніс.
Повитуха негайно, швидкими й точними рухами занурила руки в сіль та дістала дитину. Голосний, нажаханий вереск заповнив кімнату. Усі чотири жінки полегшено заусміхалися.
– Хороша дівчинка, – сказала повитуха. – Чому так довго чекала? Плач, дорогенька. Ніколи не соромся своїх сліз. Плач, і всі знатимуть, що ти жива.
Стара жінка загорнула немовля в шаль і знову понюхала. Чарівний, потойбічний аромат випарувався, лишивши ледь помітний слід. З часом він так само зникне – хоча вона сама знала кількох людей, які навіть у старості несли на собі пахощі раю. Та говорити про це потреби не було. Піднявшись на подушечки пальців ніг, жінка вклала дитину на ліжко, поруч із матір’ю.
Бінназ розпливлася в усмішці, серце її затріпотіло. Крізь шовкову тканину вона торкнулася пальчиків на ніжках доньки – досконалих, прекрасних і лячно тендітних. Ніжно взяла до рук пасма дитячого волоссячка, наче несла в долонях святу воду. На мить Бінназ була щаслива, повна.
– Ямочок немає, – сказала й захихотіла сама до себе.
– Покликати чоловіка? – запитала одна з сусідок.
У цій фразі так само бриніли несказані слова. Сьюзан уже мала повідомити Гаруна про те, що дитя народилося, то чому він не біжить до них? Вочевидь, затримався поговорити з першою дружиною, вгамувати її тривогу. Це для нього головніше.
По обличчю Бінназ прокотилася тінь.
– Так, покличте.
У цьому не було потреби. За кілька секунд до кімнати увійшов Гарун – сутулий, з похилими плечима, зринув із тіні на світло. Пишне сивувате волосся робило з нього розсіяного мислителя з виду. Він мав величний ніс із вузькими ніздрями, широке, чисто виголене обличчя й темно-карі очі з опущеними кутиками, що світилися гордістю. Усміхаючись, підійшов до ліжка. Подивився на дитину, на другу дружину, на повитуху, на першу дружину і, нарешті, вгору, на небеса.
Читать дальше