Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

– Він знову при надії! – закочували вони очі. – Шкода, що сам народити не може.

Понад усе на світі Гарун хотів мати сина. І не одного. Розповідав усім, хто був готовий його слухати, що матиме чотирьох синів, яких назве Таркан, Тольга, Туфан і Тарік [5] Імена значать «Сильний та сміливий», «Бойовий шолом», «Сильна злива» та «Спосіб дістатися Бога» відповідно. . Довгі роки шлюбу зі Сьюзан не принесли йому нащадків. Тоді старші роду знайшли Бінназ, якій заледве виповнилося шістнадцять. Після кількох тижнів перемовин між сім’ями Гарун та Бінназ вступили в релігійний шлюб. Він був неофіційний, і якби щось пішло не так, його не визнав би жоден світський суд, але про цю дрібницю ніхто навіть не згадав. Вони сиділи на підлозі, перед свідками, навпроти зизоокого імама, голос якого рипів ще дужче, коли той переходив з турецької на арабську. Бінназ протягом усієї церемонії не зводила очей з килима, хоч і не могла стриматися та не зиркати раз по раз на імамові ноги. Він мав блідо-коричневі шкарпетки, схожі на висохлу грязюку, старі й пошарпані. Щоразу, як він ворушив ногою, великий палець загрожував прорватися через витерту вовну, шукаючи втечі.

Скоро після весілля Бінназ завагітніла, але все скінчилося викиднем, який її мало не вбив. Нічна паніка, гострі напади болю, холодна рука, що стисла пах, запах крові, потреба у щось вчепитися, наче вона падає, падає. Так само було з усіма наступними вагітностями, тільки гірше. Вона нікому не могла цього сказати, але їй здавалося, що з кожною втраченою дитиною розривалася частина мотузяного мосту, що з’єднував жінку зі світом, аж поки не лишилася хіба благенька нитка, яка тримала її при здоровому глузді.

Після трьох років чекання старші роду знову почали тиснути на Гаруна. Нагадали йому, що Коран дозволяє чоловікові мати до чотирьох дружин, якщо може їх утримувати, і немає сумніву, що Гарун до всіх дружин ставитиметься однаково. Цього разу вони наполягали на селянці, навіть удові з дітьми. Це було б так само неофіційно, але ще однієї релігійної церемонії, тихої й швидкої, як попередня, вистачило б. Або ж він міг розлучитися з молодою дружиною, від якої не було пуття, а тоді взяти нову жінку. Гарун поки що відкинув обидві пропозиції. Сказав, що утримувати двох дружин і так непросто, третя жінка його розорить, а кидати Сьюзан чи Бінназ він не збирається, бо має теплі почуття до обох, хай і з різних причин.

Тепер, спершись на подушки, Бінназ намагалася уявити, що робить Гарун. Певно, лежить на софі в сусідній кімнаті, поклавши одну руку на чоло, а другу на живіт, і чекає, коли ж пролунає крик немовляти. Тоді уявила, як до нього виваженими, стриманими кроками підходить Сьюзан. Уявила їх разом, як вони перешіптуються, і жести в них рівні й відточені, сформовані роками, прожитими спільно, хай і в різних ліжках. Стривожена власними думками, Бінназ сказала радше до себе, аніж до когось із присутніх:

– Сьюзан йому розповість.

– Це добре, – заспокійливо відгукнулася одна з сусідок.

Стільки всього було в цій фразі. «Нехай вона принесе звістку про дитину, якої сама не змогла народити» . Невимовлені слова простягалися між жінками містечка, мов мотузки для білизни між будинками.

Бінназ кивнула, хоч і відчувала, як щось темне скипає всередині – гнів, який вона ніколи не випускала. Зиркнула на повитуху й спитала:

– Чому дитина досі не видала ані звуку?

Повитуха не відповіла. Глибоко в грудях у неї засіла грудка тривоги. Було щось незвичне в цій дитині, і не лише тривожна тиша. Бінназ нахилилася ближче, понюхала немовля. Відчула, як і підозрювала, пудрений, мускусний аромат, не від цього світу.

Поклавши новонароджену собі на коліна, жінка перевернула її на животик і ляснула по сідницях раз, удруге. На маленькому личку відбилося обурення, біль. Руки стиснулися в кулачки, вуста зібралися складками, але жодного звуку не пролунало.

– Що не так?

Повитуха зітхнула.

– Нічого. Просто… здається, вона досі з ними .

– З ким? – запитала Бінназ, але не схотіла чути відповідь і поспіхом додала: – То зроби щось!

Стара подумала. Дитині краще шукати свій шлях із власною швидкістю. Більшість немовлят одразу ж звикає до нового оточення, але буває так, що вони затримуються, наче вагаються, чи варто приєднуватися до решти людства. І хто їх у цьому звинуватить? За всі роки роботи повитуха бачила чимало малюків, яких так лякала сила життя, так тисла з усіх боків, що за кілька митей до народження або ж після нього вони втрачали мужність і тихо полишали цей світ. Люди звали це «кадер» , «доля», і більше нічого не казали, бо люди завжди дають прості назви складним речам, які лякають їх. Та повитуха вважала, що іноді діти просто вирішують не давати життю шанс, наче знають про труднощі попереду й воліють їх уникнути. Це боягузтво чи мудрість, не гірша Соломонової? Хтозна.