Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

Вітерець змінив напрямок, подув через футбольне поле. Тоді Лайла побачила їх, чотирьох хлопців-підлітків. Вийшли раненько покопирсатися в смітті. Двоє штовхали перед собою візок, повний пластикових пляшок та стиснутих бляшанок. Ще один, із похилими плечима, човгав за ними з брудним мішком, у якому лежало щось важке. Четвертий – вочевидь, їхній ватажок – крокував уперед із бундючним виразом обличчя, випнувши кістляві груди, мов бойовий півень. Вони прямували до неї, перекидаючись жартами.

«Не зупиняйтеся».

Хлопці зупинилися біля смітника по той бік вулиці й почали копатися в ньому. Пляшки з-під шампуню, картонки з-під соку, пакети з-під йогурту, коробки з-під яєць… Кожен скарб витягався звідти й вкладався у візок. Їхні рухи були точні та скупі. Один знайшов старий шкіряний капелюх, з реготом вдягнув його й узявся нарочито зухвало походжати, засунувши руки до задніх кишень, передражнюючи якогось кіношного гангстера. Ватажок негайно стягнув капелюх у нього з голови й надів сам. Ніхто не заперечував. Розібравши увесь контейнер, вони були готові йти далі. І, на Лайлин розпач, схоже, розвернулися назад.

«Агов, я тут!»

Ватажок повільно підняв голову, наче почувши її благання, і примружився проти сонця, що сходило. Просканував поглядом горизонт у мінливому світлі, аж поки не побачив її. Різко скинув брови, губи злегка затремтіли.

«Прошу, не тікай».

Хлопчина не втік. Натомість нечутно сказав щось до інших, і вони теж витріщилися на неї з такими самими ошелешеними обличчями. Лайла збагнула, які ж вони юні – ще геть діти, шмаркачі, хлопчиська, що прикидаються чоловіками.

Ватажок зробив маленький крок уперед. І ще один. Він наближався до неї так, як миша наближається до яблука, що впало з дерева, – боязко, нашорошено, але водночас рішуче й швидко. Його обличчя потемнішало, коли він підійшов настільки, щоб побачити, у якому вона стані.

«Не бійся».

Тепер хлопець стояв зовсім поруч, так, що Лайлі було видно білки його очей – налиті кров’ю, з жовтими цятками. Вона зрозуміла, що він нюхає клей – цей хлопчисько, не старший п’ятнадцяти років. Стамбул вдасть, що приймає його, а тоді викине, мов ганчір’яну ляльку, коли він найменше того чекає.

«Викликай поліцію, синку. Викликай поліцію, щоб вони могли повідомити моїх друзів».

Ватажок зиркнув праворуч і ліворуч, щоб переконатися, що ніхто їх не бачить, що поблизу немає камер. Схилився вперед і потягнувся по намисто Лайли – золотий медальйон із крихітним смарагдиком у центрі. Сторожко торкнувся підвіски, наче боявся, що вона може вибухнути в його руці, а натомість відчув утішний холодок металу. Розкрив медальйон. Там було фото. Хлопець дістав його, на мить вдивився, упізнав жінку, її молодшу версію. Разом із нею був зеленоокий чоловік із м’якою усмішкою та довгим волоссям, зачесаним за модою іншої епохи. Вони здавалися щасливими, закоханими.

На звороті знімку був напис: «Д/Алі та я… весна 1976».

Хлопець різко зірвав із шиї Лайли підвіску, запхав свій приз до кишені. Якщо інші, тихо стоячи за ним, бачили, що він щойно зробив, то вирішили на це не зважати. Може, вони й були геть юними, та їм вистачало досвіду, щоб знати, коли бути розумниками, а коли прикинутися дурнями.

Тільки один із них зробив крок уперед і наважився пошепки запитати:

– Вона… вона жива?

– Не дуркуй, – відповів ватажок. – Мертва, як печена гуска.

– Бідолашна. Хто вона?

Схиливши голову набік, ватажок роздивлявся Лайлу, наче побачив її вперше. Оглянув з голови до ніг, і його вуста розпливлися в посмішці, наче чорнило по аркушу.

– Хіба не бачиш, придурку? Це шльондра.

– Думаєш? – серйозно перепитав інший, надто сором’язливий, надто невинний, щоб повторити це слово.

– Знаю, ідіоте. – Ватажок розвернувся впівоберта до супутників і голосно, підкреслено чітко мовив: – Про це писатимуть у газетах. І по телевізору покажуть! Ми прославимося! Коли приїдуть журналісти, говоритиму я, гаразд?

Удалині якесь авто завелося й заревло в напрямку шосе, буксуючи на повороті. Запах вихлопу змішався з колючим присмаком солі в повітрі. Навіть о такій ранній порі, коли сонце ледве торкнулося мінаретів, дахів та верхівок юдиних дерев, люди цього міста вже поспішали, уже запізнювалися кудись.

У першу хвилину після смерті свідомість Лайли Текіли почала згасати, повільно й рівномірно, як хвиля, що відходить від берега. Клітини мозку, до яких не надходила кров, були повністю позбавлені кисню, але не відключилися. Не одразу. Останній запас енергії активував численні нейрони, зв’язав їх, наче вперше. Хоча серце вже припинило битися, мозок опирався, боровся до кінця. Він впав у стан підвищеної свідомості, спостерігаючи за занепадом тіла, не готовий визнати власний кінець. Ринули спогади – нетерплячі, ретельні, збираючи докупи шматочки життя, яке швидко наближалося до завершення. Вона пригадувала речі, які навіть не знала, що пам’ятає, і вважала, що вони втрачені назавжди. Час став рідким – швидким потоком спогадів, що перетікали один в інший, нерозривно зв’язуючи минуле й теперішнє.