Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

Ближче до кінця випуску новин унизу екрана прокрутилася жовта стрічка: «У міському смітнику знайдено тіло вбитої повії – четверте за місяць. Серед секс-працівниць Стамбула наростає паніка».

За дві хвилини після зупинки серця розум Лайли пригадав два контрастні смаки: лимон і цукор.

Червень 1953 року. Вона побачила себе шестирічною, з гривою каштанових кучерів навколо тендітного блідого личка. Попри неабиякий апетит, особливо до фісташкової пахлави, кунжутного грильяжу та пряних страв, дівчинка була худа, мов тростинка. Єдина дитина. Самотня дитина. Невгамовна, жвава, завжди трохи неуважна, вона котилася через дні життя, мов шахова фігурка, яка впала на підлогу, і їй залишалося тільки вибудовувати складні ігри для себе одної.

Будинок у Вані був такий величезний, що навіть шепіт відлунював між його стінами, на яких, мов у печері, танцювали тіні. Довгі, закручені сходи вели з вітальні до другого поверху. Вхід був прикрашений кахлями зі стількома малюнками, що від них голова йшла обертом: павичі хизуються розкішним пір’ям; головки сиру й плетені буханці лежать біля келихів з вином; рубіново всміхаються на тарелях надрізані гранати; соняшники в полі спрагло тягнуться до сонця, що рухається небом, наче коханці, які знають, що ніколи не отримають жаданої любові. Лейлу зачаровували ці зображення. Деякі кахлі були потріскані, щербаті, інші почасти вкриті грубим тиньком, через який проглядали барвисті контури малюнків. Дівчинка підозрювала, що, зібрані разом, вони мають оповідати якусь старовинну історію, але як не намагалася, не могла уявити, що ж це могло бути.

Уздовж коридорів стояли в позолочених нішах олійні лампи, лойові свічки, керамічні миски та інші декоративні дрібниці. Підлоги повністю встеляли килими з китицями – афганські, перські, курдські й турецькі, найрізноманітніших візерунків і відтінків. Лейла, бувало, ліниво блукала кімнатами, притискала ці речі до грудей, торкалася поверхонь, то гладеньких, то колючих, покладаючись на дотик, мов сліпа. Деякі куточки будинку були вщерть захаращені, але навіть там вона дивним чином відчувала порожнечу. У головній вітальні бив високий підлоговий годинник, хитав мідним маятником туди-сюди – його дзвін був надто голосним, надто радісним. Лейла часто помічала, що їй дере в горлі, і хвилювалася, що могла десь вдихнути стародавній пил – хоч і знала, що всі дрібниці сумлінно відчищалися, натиралися й наглянсовувалися. Щодня приходила прибиральниця, раз на тиждень влаштовували «велике прибирання». На початку й наприкінці кожного сезону – ще більше. А якщо й пропускалася якась пляма, тітонька Бінназ помічала її й відтирала содою, вимоглива до того, що називала «біліше від білого».

Мати розповідала, що цей будинок належав вірменському лікарю та його дружині. Вони мали шістьох дочок, які полюбляли співати й мали різні голоси – від дуже низького до дуже високого. Лікар був дуже популярний і час від часу дозволяв пацієнтам пожити в його родині. Він уперто вірив, що музика може зцілити навіть найстрашніші рани людської душі, і змушував усіх пацієнтів грати на музичних інструментах, незважаючи на наявність таланту. Поки вони грали (деякі – жалюгідно), його доньки співали в унісон, і весь будинок похитувався, наче пліт у морі. Усе це було ще до Першої світової війни. Скоро після неї вони просто зникли, покинули все. Лейла не розуміла, куди вони зникли й чому не повернулися. Що сталося з ними, з лікарем та його сім’єю, з усіма тими інструментами, що колись були могутніми, високими деревами?

Тоді в будинку оселився разом із ріднею дід Гаруна Махмуд, впливовий курдський ага [8] Поважне звертання в Оттоманській імперії. . Дім він отримав у винагороду від оттоманського уряду за роль, яку відіграв у депортації вірменів. Рішучий, цілеспрямований, він не вагаючись виконував накази зі Стамбула. Якщо можновладці вирішили, що цілий народ зрадливий і його слід відіслати в пустелю біля міста Дер Зор, де вижити можуть лише одиниці, то так і має бути, навіть якщо йдеться про добрих сусідів і давніх приятелів. Таким чином довівши вірність державі, Махмуд став важливою людиною; місцеві захоплювалися досконалою симетрією його вусів, сяйвом чорних шкіряних чобіт, громоподібним голосом. Вони поважали його так, як споконвіку поважають жорстоких і владних людей – із надміром страху й без жодної крихти любові.

Махмуд наказав, щоб усе в домі лишалося, як є, і так воно певний час і було. Але ширилися чутки, що до від’їзду з міста вірмени, не маючи змоги забрати цінні речі з собою, заховали десь поблизу горщики з монетами та скрині з рубінами. Тож скоро Махмуд із родичами взялися копати: у саду, у дворі, у підвалах… Жоден клаптик землі не лишився на місці. Та не знайшовши нічого, вони почали пробивати стіни, навіть не думаючи про те, що хоч би й натрапили на скарби, то ті їм однаково не належать. Коли копачі здалися, будинок перетворився на купу каміння, і його довелося відбудовувати наново. Лейла знала, що її батько, який ще малим бачив це безумство, досі вірив, що десь лежить скринька із золотом і несказанні багатства чекають зовсім поруч. Іноді, лягаючи спати й заплющуючи очі, вона мріяла про коштовності, які мерехтіли вдалині, мов світляки понад літньою лукою.