У день депіляції все було прямо протилежним. Без чоловіків жінки вбиралися дуже відверто. Вони розвалювалися на диванах, розставивши ноги, голорукі, з сяючими від прихованого бешкету очима. Невтомно теревенячи, приправляли балачки лайками, від яких наймолодші червоніли, мов дамаські троянди. Лейлі не вірилося, що ці дикі істоти були тими самими людьми, які так незворушно завмирали, слухаючи імама.
Сьогодні знову настав день видаляти волосся. Жінки зайняли всю вітальню, вмостилися на килимах, ослінчиках і стільцях із тарілками тістечок та склянками чаю в руках. Нудкий запах линув із кухні, де на плиті булькала суміш з лимона, цукру й води. Коли вона буде готова, усі швидко й зосереджено візьмуться за діло, і кривитимуться, здираючи зі шкіри липкі смужки. Але поки що біль міг зачекати і можна було попліткувати та побенкетувати.
Спостерігаючи за жінками з коридору, Лейла зачаровано шукала в їхніх рухах та спілкуванні натяки на власне майбутнє. Тоді вона була переконана, що виросте такою самою, як вони: до ноги чіпляється малий, на руках немовля, треба слухатися чоловіка й наводити порядок у домі. Таким мало бути її життя. Мати розповіла, що, коли вона народилася, повитуха закинула пуповину на дах школи, щоб дівчинка стала вчителькою, але бабá цього не хотів. Більше не хотів. Не так давно він зустрів шейха, який пояснив йому, що жінці краще сидіти вдома, а в ті рідкісні моменти, коли конче необхідно вийти, вона має повністю закриватися. Ніхто не хоче купувати томати, які вже помацали й почавили інші покупці. Краще їх ретельно упаковувати та зберігати. Так само і з жінками – казав шейх. Хіджаб був їхньою упаковкою, латами, що захищали від непристойних поглядів та небажаних доторків.
Так мати й тітонька почали покривати голови, на відміну від більшості сусідських жінок, які дотримувалися західної моди, носили пишні короткі зачіски, завивали волосся перманентом чи збирали елегантними гульками, як Одрі Гепберн. Мати, виходячи, завжди вдягала чорну чадру, а от тітонька вибирала яскраві шифонові шалики, зав’язувала їх під підборіддям. Обидві ретельно стежили за тим, щоб жодне пасмо волосся не вибивалося. Лейла була певна, що скоро піде їхніми слідами. Мати сказала, що, коли настане цей день, вони разом підуть на базар і куплять їй найгарнішу хустку на голову та довгий халат до пари.
– А можна під ним носити костюм для танцю живота?
– Дурненька, – усміхнулася їй мати.
Задумана Лейла навшпиньки пройшла повз вітальню, прямуючи до кухні. Мати гарувала там від ранку – пекла буреки [10] Анатолійська випічка з начинками.
, кип’ятила чай і готувала суміш. Лейла ніяк не могла зрозуміти, як хтось може марнувати таку солодку смакоту на волохаті ноги, замість їсти, як вона сама.
На кухні вона з подивом побачила, що там не порожньо. Біля столу стояла тітонька Бінназ із довгим, зазубреним ножем, у якому відбивалося пообіднє сонце. Лейла злякалася, що вона може завдати собі шкоди. Тітонька мала бути особливо обачна, бо ж не так давно оголосила, що вона при надії – знову. Ніхто не говорив про це, страшачись назар – зурочення. Пригадуючи попередні випадки, Лейла знала, що, коли вагітність тітоньки стане помітною, дорослі навколо поводитимуться так, наче її живіт росте від апетиту чи хронічного здуття. Поки що все було саме так: що більшою ставала тітонька, то менше її помічали. Усе одно, що вона зникала з їхніх очей, вицвітала, мов фото, залишене на асфальті під нещадним сонцем.
Лейла обережно зробила крок уперед і стала, спостерігаючи.
Тітонька схилилася над купою чогось, схожого на салат, і наче не помічала її. Вона дивилася на газету, що лежала на столі, і очі пронизливо горіли на блідому обличчі. Зітхнувши, вона схопила жменю салату й почала ритмічно шинкувати листя на дошці. Ніж рухався так швидко, що перетворився на розмиту пляму.
– Тітонько?
Рука зупинилася.
– Гм-м.
– На що ти дивишся?
– На солдатів. Чула, вони повертаються.
Бінназ вказала на знімок у газеті, і на мить вони завмерли, вдивляючись у підпис, намагаючись щось зрозуміти серед чорних крапок та закарлючок, які вишикувалися, мов піхотний батальйон.
– О, то це твій брат скоро буде вдома.
Тітонька мала брата, якого відправили до Кореї у складі п’ятитисячного турецького війська. Воно допомагало американцям, підтримуючи хороших корейців у боротьбі з поганими корейцями. Зважаючи на те, що турецькі солдати не говорили ані англійською, ані корейською, а американські солдати, певно, були такими ж невігласами в усіх мовах, крім власної, дитина дивувалася тому, як же вони спілкувалися, усі ті чоловіки з рушницями та пістолетами, а якщо не спілкувалися, то як тоді розуміли один одного? Але зараз такі питання були не на часі. Натомість вона широко всміхнулася.
Читать дальше