Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

Припортовий район завжди був таким людним, що пішоходи мусили бокувати, наче краби. Молоді жінки в коротких спідницях ходили попід руку; водії гукали їх з вікон автомобілів; туди-сюди метушливо бігали підмайстри з кав’ярень із тацями, повними маленьких склянок; туристи згиналися під вагою наплічників і роззиралися так, наче щойно прокинулися; чистильники взуття калатали щітками по мідних ящиках, обклеєних фотографіями акторок – скромними зовні й оголеними всередині. Торговці чистили солоні огірки, чавили сік, смажили нут і горлали один на одного, поки автомобілісти просто так натискали на клаксони. Запахи тютюну, поту, парфумів, смаженої їжі та час від часу марихуани, хай і нелегальної, змішувалися з солоним морським повітрям.

Бічні вулиці й провулки нагадували паперові ріки. Плакати соціалістів, комуністів і анархістів вкривали стіни, запрошуючи пролетаріат та селянство долучитися до майбутньої революції. Тут і там вони були пошматовані й розмальовані крайніми правими слоганами та їхнім символом – вовком, що виє всередині півмісяця. Двірники з пошарпаними віниками та втомленими поглядами збирали сміття: їх знесилювало розуміння того, що щойно вони відвернуться, на землю полетять нові брошури.

За кілька хвилин ходьби від порту, біля проспекту, що круто спускався з пагорба, лежала вулиця борделів. Від зовнішнього світу її відділяли залізні ворота, що потребували фарби. Перед ними відстоювали восьмигодинні зміни поліцейські. Деякі з них відверто ненавиділи свою роботу: вони з презирством ставилися до цієї розпусної вулиці та всіх, хто ступав на неї: і до чоловіків, і до жінок. У їхній грубій поведінці ховався німий докір, і вони не зводили очей з чоловіків, які скупчувалися біля воріт, прагнучи ввійти, але не бажаючи стояти в чергу. Дехто з поліцейських ставився до цього, як до будь-якої роботи, на якій вони позмінно виконували те, що мусили, а інші потай заздрили відвідувачам і мріяли помінятися з ними місцями, хай лише на кілька годин.

Бордель, у якому працювала Лайла, був одним із найстаріших у районі. Самотня люмінесцентна лампа мигтіла біля входу із силою тисячі сірників, які один за одним спалахували й вигоряли. У повітрі стояв запах дешевих парфумів, крани густо вкривав вапняковий наліт, а на стелях були липкі коричневі плями від нікотину та смоли, що зібралися за багато років куріння. Витончене мереживо тріщин вкривало стіни біля фундаменту – тонке, мов судини в налитому кров’ю оці. Під піддашком, одразу за вікном Лайли, висіло порожнє осине гніздо – кругле, таємниче, подібне до паперу. Потайний всесвіт. Час від часу вона відчувала гостре бажання торкнутися його, розламати, відкрити досконалу архітектуру, але щоразу казала собі, що не має права бентежити те, що природа задумала цілісним.

Це був уже другий її бордель на цій вулиці. У першому було так нестерпно, що ще до кінця року вона зробила те, на що не наважувався ніхто ані до неї, ані після: зібрала нечисленні пожитки, вдягнула єдине своє пальто й пішла шукати прихистку в сусідньому борделі. Ця новина розділила вулицю на два табори: одні казали, що Лайлу треба негайно повернути на попереднє місце, інакше всі матусині доньки почнуть робити так само, порушуючи неписаний кодекс цього ремесла, і весь бізнес покотиться до дідька; інші ж переконували, що по совісті, коли людина впала в такий відчай, що пішла шукати захисту, то слід їй його надати. Зрештою, мадам другого борделю, вражена Лайлиною відвагою й перспективою нового заробітку, який та могла принести, відчула до неї приязнь і прийняла, як свою. Але спочатку заплатила кругленьку суму колезі, щиро вибачилася перед нею й пообіцяла, що такого більше не станеться.

Нова мадам була жінкою з поважними формами, рішучою ходою й нафарбованими щоками, що звисали, мов шматки розтягнутої на вичинку шкіри. Вона мала звичку звертатися до кожного чоловіка, який з’являвся в будинку, «мій пашá», байдуже, чи то був постійний клієнт, чи ні. Раз на кілька тижнів вона відвідувала перукарню «Посічені кінці», де їй фарбували волосся в різні відтінки блонду. Широко розставлені, вирячені очі надавали її обличчю виразу постійної здивованості, хоча дивувалася вона нечасто. З кінчика могутнього носа розходилася павутина потрісканих капілярів, мов струмки, що стікають із гірського схилу. Ніхто не знав її справжньої імені. І повії, і клієнти в очі називали її Солодка Ма, а позаочі – Бридка Ма. Як мадам, вона була непогана, але мала схильність до надмірності в усьому: забагато курила, забагато лаялася, забагато кричала, її взагалі було забагато для всіх – максимальна доза.