Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

Кілька жінок пропонували взятися за вишивку чи в’язання протягом довгих годин очікування, але Бридка Ма й чути про це не хотіла.

– В’язання?! Що за дурна ідея! Хочете нагадати цим чоловікам їхніх нудних дружин? А то ще й гірше – матерів? Звісно, ні! Ми пропонуємо те, чого вони не побачать удома, а не те саме.

Цей бордель був одним із чотирнадцяти в закапелку, тож клієнти мали чималий вибір. Вони походжали туди-сюди, зупинялися, дивилися, курили й зважували варіанти. Якщо потребували часу подумати, зупинялися біля вуличних торговців, щоб випити склянку розсолу чи з’їсти смажену випічку, відому як керхане татлиси – «бордельний пиріжок». Лайла з досвіду знала: якщо чоловік не вирішив у перші три хвилини, то вже й не вирішить. Після трьох хвилин вона зосереджувала увагу на іншому.

Більшість повій не гукала клієнтів, вдовольнялася час від часу повітряним поцілунком чи підморгуванням, демонстрацією декольте або розставлянням ніг. Бридка Ма не схвалювала, коли її дівчата були надто активні – казала, що так вони здаються дешевшими. Утім, вони не могли бути й холодними, наче непевними у власних якостях. Мусив бути «витончений баланс» – не те щоб самій Бридкій Ма був властивий хоч якийсь баланс, та вона очікувала від своїх працівниць того, чого їй самій так бракувало.

Кімната Лайли була на другому поверсі, перша праворуч. Як усі казали – найкраще місце в будинку. Не через розкіш інтер’єру чи вид на Босфор, а завдяки тому, що, якби щось пішло не так, її було б чутно внизу. Кімнати з іншого боку коридору були найгірші: хоч обкричися, ніхто до тебе не прибіжить.

Перед дверима Лайла поклала килимок у формі півмісяця, щоб чоловіки витирали ноги. Меблів у кімнаті було мало: майже все місце займало подвійне ліжко, вкрите покривалом з квітчастим візерунком із балдахіном до пари. Поруч стояла шафка з шухлядою на замку, у якій Лайла зберігала листи та дрібнички, що не мали жодної цінності, крім сентиментальної. Фіранки, пошарпані й вицвілі під сонцем, нагадували розрізаний кавун; чорні цятки, схожі на насіння, насправді були слідами від сигарет. У кутку стояли потрісканий умивальник і газова плита, на ній латунна джезва [13] Посудина для приготування кави; інша поширена назва – турка. , а поруч із плитою – капці з блакитного оксамиту з атласними квітами й носаками, розшитими намистинками. То була найкрасивіша її річ. Біля стіни – шафа для одягу, виготовлена з каштану, дверцята якої не зачинялися до кінця. Усередині, під вішаками з одягом, лежали купи журналів, коробка з-під печива, повна презервативів, і пліснява ковдра, якою давно не користувалися. На протилежній стіні висіло дзеркало з листівками під рамою: Бріжит Бардо курить тонку сигарету, Ракель Велч позує в бікіні з анімалістичним візерунком, «Бітлз» та їхні біляві дівчата сидять на килимі з індійським йогом, а ще – листівки з різних місць: столична річка сяє під вранішнім сонцем, площа в стилі бароко злегка притрушена сніжком, бульвар, прикрашений діамантами нічних ліхтарів. Міста, у яких Лайла ніколи не була, але одного дня прагнула їх відвідати: Берлін, Лондон, Париж, Амстердам, Рим, Токіо…

Багато в чому це була привілейована кімната, що підкреслювала статус Лайли. Інші дівчата такого затишку не мали. Бридкій Ма Лайла подобалася – почасти тому, що була чесна й працьовита, а почасти тому, що дуже нагадувала сестру, яку Бридка Ма кілька десятиліть тому залишила на Балканах.

Лайлі було сімнадцять, коли вона вперше потрапила на цю вулицю – її продали в бордель чоловік та жінка, пара шахраїв, добре відомих поліції. То було років зо три тому, хоча здавалося, що в іншому житті. Вона ніколи не говорила про ті дні, як і про те, чому втекла з дому чи як опинилася в Стамбулі, не маючи де спинитися, з п’ятьма лірами та двадцятьма курушами в кишені. Пам’ять була її цвинтарем: там були поховані частини її життя, лежали в окремих могилах, і вона не мала наміру їх викопувати.

Перші місяці на цій вулиці були темні, дні мотузкою тягнули її до відчаю, так що кілька разів вона подумувала про те, щоб укоротити собі віку. Швидка, тиха смерть – тоді це можна було владнати. Її вибивали зі спокою дрібниці, кожен звук здавався громом. Навіть опинившись у будинку Бридкої Ма, який був дещо безпечнішим, вона думала, що далі не зможе. Сморід туалетів, мишачий послід на кухні, таргани в підвалі, виразки в роті клієнтів, бородавки на руках однієї з повій, плями від їжі на блузі мадам, мухи, що дзижчали всюди, – усе це змушувало її неконтрольовано чухатися. Уночі, поклавши голову на подушку, вона відчувала слабкий мідний запах, у якому вбачала гнилу плоть, і боялася, що він збирається в неї під нігтями, просочується до кровотоку. Вона була переконана, що підчепила якусь жахливу хворобу. Невидимі паразити повзали по шкірі й під нею. У місцевій бані, яку повії відвідували раз на тиждень, вона терла себе, поки все тіло не горіло червоним, а повернувшись, кип’ятила пошивки та простирадла. Марно. Паразити поверталися.