Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

Лайла, певно, і не впізнала б її, якби не знайома пісня – та сама стара балада. Їй стало цікаво й вона роздивлялася жінку: яскраві, теплі темні очі, квадратна щелепа, ямка на підборідді.

– Ніщо? – запитала Лайла, не вірячи своїм очам. – Ти мене пам’ятаєш?

Жінка схилила голову набік, її обличчя нічого не виражало. А тоді, розплившись у переможній усмішці, вона скочила на ноги, мало не вдарившись головою об низьку стелю.

– Ти – дівчина з борделю! Що ти тут робиш?

Тієї ночі за ґратами жодна з них не змогла заснути на брудному матраці: вони говорили, спочатку в темряві, тоді у тьмяному світлі світанку, складаючи товариство одна одній. Налан пояснила, що, коли вони зустрілися, вона тимчасово працювала в тій майстерні, збираючи гроші на операцію зі зміни статі, яка виявилася складнішою й дорожчою, ніж можна було очікувати, «та й пластичний хірург виявився тим ще вилупком». Та Налан не скаржилася, принаймні не надто голосно, бо, «чорт забирай», була готова все це пройти. Усе життя вона провела в полоні тіла, незнайомого, наче слово чужої мови. Народилася в родині заможних фермерів та вівчарів у Центральній Анатолії, а до цього міста приїхала, щоб виправити відверту помилку Всемогутнього Аллаха.

І нехай уранці спина Лайли боліла, бо вона сиділа цілу ніч, а ноги були важкі, мов колоди, дівчина відчувала, що з її плечей звалився якийсь тягар – це відчуття легкості, що сповнювало її нині, було майже забуте.

Щойно їх відпустили, дві жінки рушили до буречної, відчайдушно потребуючи чаю. Одна чашка перетворилася на багато чашок. Після того дня вони постійно підтримували зв’язок і зустрічалися в тому самому закладі. А зрозумівши, що можуть багато чого одна одній розповісти в перервах між зустрічами, почали листуватися. Налан часто надсилала Лайлі листівки, криво підписані кульковою ручкою, з багатьма помилками; Лайла натомість віддавала перевагу поштовому паперу та чорнилу й писала дуже охайно, як її багато років тому навчили у школі в Вані.

Час від часу вона відкладала ручку й думала про тітоньку Бінназ, пригадуючи її тихий жах від абетки. Лайла кілька разів писала родині, але відповіді не отримувала. Їй було цікаво, що вони робили з листами – чи тримали в коробці якнайдалі від чужих очей, чи рвали на клапті? Чи поштар ніс їх назад, а якщо так, то куди? Мало бути місце, якась загадкова адреса, куди відправляли небажані й непрочитані листи.

Налан жила у вогкій квартирці в підвалі на вулиці Майстрів казанів, неподалік площі Таксім. У квартирі була крива підлога, погнуті віконні рами й косі стіни; уся квартира була така дивна, що її міг спроєктувати тільки архітектор під наркотиками. Налан ділила її ще з чотирма трансжінками й парою черепашок, Тутті та Фрутті, яких могла розрізнити тільки вона. Коли йшла злива, здавалося, що труби от-от тріснуть чи туалет переповниться, хоча Налан завважувала, що Тутті й Фрутті, на щастя, добре плавають.

«Ніщо» не годилося на прізвисько такій наполегливій жінці, як Налан, тож Лайла вирішила називати її «Ностальгією» – не тому, що в неї сльози наверталися на очі від думок про минуле, вона була рада лишити його позаду, а тому, що Налан у місті страшенно сумувала за домом. Вона скучила за сільською місцевістю, за розмаїттям її ароматів, і дуже хотіла заснути на вулиці, під щедрим небом – там їй не довелося б постійно бути насторожі.

Жвава й запальна, люта з ворогами та вірна друзям, Налан Ностальгія, найвідважніша подруга Лайли.

Налан Ностальгія, одна з п’ятьох.

Колись давно та довго Налан звали Османом і вона була сином анатолійського фермера. Османові дні були напоєні пахощами зораної землі й подиху диких трав, сповнені справами: виорати поле, нагодувати курчат, подбати про молочних корів, переконатися, що медоносні бджоли переживуть зиму… Бджола все коротке життя працює, щоб зробити меду на край чайної ложки. Осман питав себе, що ж за життя створить він – це запитання збуджувало й водночас лякало до глибини душі. Ніч у селі приходить рано. Коли ставало темно і молодші брати та сестри лягали спати, він сідав у ліжку біля плетеної лампи. Повільно вигинав руки то в один, то в другий бік під лише йому чутну мелодію, так щоб на протилежній стіні затанцювали тіні. У вигаданих історіях він завжди грав головну роль: перської поетеси, китайської принцеси, російської імператриці. Персонажі змінювалися, одне залишалося незмінним: подумки він завжди був дівчинкою, не хлопцем.