Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

– То може бути сихічне , – мовила Бридка Ма. – Я таке бачила. Слухай, у мене чистий заклад. Якщо не подобається – повертайся назад. Але кажу тобі: це все – твоя голова. Скажи, твоя мати теж була поведена на гігієні?

Від цих слів Лайла завмерла. І припинила чухатися. Останнє, чого їй хотілося, – згадувати тітоньку Бінназ або той старий самотній будинок у Вані.

Єдине вікно в Лайлиній кімнаті виходило на задній двір, у якому росла самотня береза, а за нею стояв напівзруйнований будинок, де не було нічого, крім меблевої майстерні на першому поверсі. У ній близько сорока чоловіків гнули спини по тринадцять годин на добу, дихаючи пилом, лаком та хімікатами, назв яких не знали. Половина була нелегальними мігрантами. Ніхто не був застрахований. І більшості – не виповнилося й двадцяти п’яти років. На такій роботі довго не попрацюєш – випари руйнують легені.

За робітниками наглядав бородатий десятник, який нечасто розмовляв і ніколи не всміхався. Щоп’ятниці, коли він ішов до мечеті, вдягнувши таке [14] Мусульманська тюбетейка. й узявши чотки, інші чоловіки відчиняли вікна й підглядали за повіями, вигинаючи шиї. Позаяк фіранки в борделі були майже весь час закриті, видно їм було небагато. Та вони не здавалися, завзято намагаючись вловити краєм ока крутий вигин сідниць чи голе стегно. Хвалилися один перед одним цією солодкою мукою й кашляли; порох, що вкривав з голови до ніг, робив їх зморшкуватими, волосся – сивим, а їх самих – схожими не так на стариганів, як на привидів, що застрягли між двома світами. Жінки з іншого боку двору переважно лишалися байдужі, але час від часу якась із них, важко сказати, чи то з цікавості, чи з жалю, з’являлася біля вікна і, спершись на підвіконня так, що груди важко звисали вперед, тихо курила, поки сигарета повністю не прогорить.

У кількох робітників був хороший голос, і вони любили співати, по черзі беручись за головну партію. У світі, який вони не могли ані повністю зрозуміти, ані підкорити, музика залишалася єдиною втіхою, за яку не треба було платити. Тож співали вони пристрасно й багато. Курдською, турецькою, арабською, фарсі, пушту, грузинською, черкеською, белуджійською, співали серенади силуетам жінок у вікнах, фігурам, омитим загадкою, радше тіням, аніж плоті.

Одного разу, зворушена красою почутого голосу, Лайла, яка до того завжди тримала фіранки запнутими, відсунула їх і визирнула до меблевої майстерні. Там вона побачила юнака – дивлячись на неї, він співав найсумнішу баладу, яку Лайла коли-небудь чула, про втікачів-коханців, яких забрала повінь. Очі в нього були наче мигдаль, кольору воронованого заліза; щелепа видавалася вперед, а на підборідді була виразна ямка. Лайлу вразила ніжність його погляду, не затьмареного жадобою. Хлопець усміхнувся їй, показавши досконалі білі зуби, і вона не змогла стримати усмішку у відповідь. Це місто завжди дивувало: у найтемніших кутках ховалися миті невинності, такі ухильні, що вони зникали ще до того, як усвідомиш їхню чистоту.

– Як тебе звати? – гукнув до неї юнак, перекрикуючи вітер.

Вона відповіла.

– А тебе?

– Мене? Я поки що не маю імені.

– Усі мають ім’я.

– Що ж, правда… Але я своє не люблю. Поки що можеш звати мене Хіч – «Ніщо».

Наступної п’ятниці, коли Лайла знову визирнула з вікна, юнака там не було. І за тиждень теж. Тож вона вирішила, що він зник назавжди – незнайомець, складений з голови та торсу, схожий на картину з іншого століття в рамі вікна й підвіконня чи на плід чиєїсь фантазії.

Та Стамбул не припиняв її дивувати. Рівно за рік вона знову зустріла його – несподівано. Тільки от цього разу Ніщо був жінкою.

Тоді Бридка Ма почала відправляти Лайлу до своїх шанованих клієнтів. Хоча бордель був дозволений урядом і всі грошові операції на його території – законними, діяльність за межами будинку була неліцензована, а отже, неоподаткована. Узявшись за цю нову справу, Бридка Ма неабияк ризикувала – хоч і прибутково. Якби її розкрили, на неї чекав би суд і, найімовірніше, в’язниця. Та Бридка Ма довіряла Лайлі, знала, що, навіть якщо дівчину спіймають, вона не скаже поліції, на кого працює.

– Мовчатимеш, як рибка, так? Розумниця.

Одного вечора поліція здійснювала рейд на десятки нічних клубів, барів і неліцензованих закладів по обидва боки Босфору, чимало неповнолітніх тусовщиків, наркоманів та повій було заарештовано. Лайла опинилася в камері з високою ставною жінкою, яка назвалася Налан і вмостилася в кутку, неуважно мугикаючи собі під ніс і вистукуючи ритм по стіні довгими нігтями.