Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

Дядько був високий і чепурний, з дуже коротко підстриженим волоссям, блакитнувато-сірими очима та довгими віями, що закручувалися на кінцях. Вродливий – так усі казали, і було помітно, як це вплинуло на його поведінку. Він ніс себе по життю з тією легкістю, якої очевидно бракувало решті членів родини.

– Ви погляньте на нас, на могутню родину Акарсу! З нас вийде хороша футбольна команда, – сказав дядько.

Лейла, яка сиділа з матір’ю позаду, вигукнула:

– Гравців має бути одинадцятеро, не дванадцятеро!

– Хіба? – озирнувся на неї дядько. – Тоді ми будемо гравцями, а ти – тренером. Керуй нами, робитимемо все, чого хочеш. До ваших послуг, мем.

Лейла засяяла, тішачись перспективою хоч раз побути головною. Решту мандрівки дядько радо їй підігравав. На кожній зупинці відчиняв перед нею двері, приносив напої та печиво, а коли після обіду пройшов дощ, переніс через калюжу на дорозі, щоб вона не забруднила туфельки.

– То вона футбольний тренер чи Цариця Савська? – запитав бабá, спостерігаючи за цим збоку.

– Вона тренер нашої футбольної команди і цариця мого серця, – відповів дядько, і всі заусміхалися.

То була довга, повільна поїздка. Водій курив самокрутки, дим вився навколо нього тонкими пасмами, залишаючи непрочитані звістки курсивом. За вікном нещадно пекло сонце. Повітря в автобусі здавалося задушливим, цвілим. Лейла сиділа на своїх долонях, щоб розпечена оббивка не пекла голі стегна, але втомилася й здалася. Краще вдягла б довгу сукню чи широкі шаровари, а не бавовняні шортики. На щастя, солом’яний капелюшок з яскравими червоними вишеньками вона не забула: вишеньки мали вкрай апетитний вигляд.

– Поміняємося капелюхами? – запропонував дядько.

У нього була біла федора з вузькими крисами, хай і не нова, але вона йому дуже пасувала.

– Поміняємося!

Стало темно, Лейла сиділа в новому капелюсі й визирала у вікно на розмите шосе. Світло зустрічних фар нагадувало їй ті сріблясті слизькі сліди, які лишали по собі в саду слимаки. За шосе сяяли ліхтарі маленьких містечок, тут і там виднілися скупчення будинків, силуети мечетей та мінаретів. Дівчинці було цікаво, які родини мешкають у тих будинках, які діти, якщо вони там є, дивляться на їхній мікроавтобус і уявляють собі, куди він може їхати. Коли вони нарешті приїхали, був уже пізній вечір, тож вона заснула, притиснувши капелюх до грудей, і її маленьке бліде відображення у вікні пропливало повз будинки.

Побачивши, де вони мали зупинитися, Лейла була здивована й трохи розчарована. Усі вікна вкривали старі та подрані сітки від комарів, по стінах повзли плями цвілі, кропива й реп’яхи пробивалися крізь камінці доріжок у саду. Але на її втіху у дворі стояла дерев’яна ванна, у яку можна було накачати води. Далі дорогою в полі височіла велетенська шовковиця. Коли з гір налітав вітер і хитав дерево, з гілок дощило фіолетовими ягодами, що лишали плями на одязі та руках. Дім був не надто зручний, але незвичний, тож обіцяв пригоди.

Її старші двоюрідні брати й сестри, усі – по-різному похмурі підлітки, сказали, що Лейла надто мала, щоб жити з ними. З матір’ю вона так само не могла ночувати – їй відвели таку маленьку кімнату, що туди ледь умістилися всі її валізи. Тож Лейлі довелося спати з малюками, деякі з яких мочилися в ліжко і плакали або хихотіли уві сні, залежно від змісту снів.

Уночі Лейла лежала без сну, розплющивши очі й не ворушачись, прислухаючись до кожного тріскоту, придивляючись до кожної тіні. Судячи з гудіння комарів, вони, певно, пробралися через дірки в сітці й тепер кружляли в неї над головою, дзижчали у вухах. Зачекали, поки темрява стане повною, і прослизнули до кімнати одночасно – і комарі, і її дядько.

– Ти спиш? – запитав він, коли прийшов уперше й сів на край її ліжка. Говорив тихо, майже пошепки, щоб не розбудити малюків.

– Так… хоча ні.

– Спекотно, правда? Мені теж не спиться.

Лейлі було дивно, що він не пішов до кухні, де міг би налити собі склянку холодної води. У холодильнику стояла миска з кавуном – ідеальний нічний перекус, добре освіжає. Вона знала, що деякі кавуни виростають такі величезні, що всередину можна покласти дитинку, і ще місце залишиться. Але це вона лишила при собі.

Дядько кивнув, наче прочитав її думки.

– Я недовго, побуду з тобою трошки – якщо твоя високість дозволить?

Вона спробувала всміхнутися, але обличчя заціпеніло.

– Ем, гаразд.

Дядько швидко відсунув простирадло й вклався поруч із нею. Вона відчувала, як б’ється його серце, голосно та швидко.