Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

– Ти нечемна дівчинка, – сказав дядько. Вигляд він мав серйозний, майже сумний. – Здаєшся такою милою й невинною, але це лише маска, так? Під нею ти така сама брудна, як усі інші. Невихована. Як ти мене обдурила.

Лейла відчула провину, таку гостру, що й поворухнутися не могла. В очах стали сльози. Вона намагалася не плакати, але стримати схлипування не вдалося.

Дядько дивився на неї.

– Так, гаразд. Мені нестерпно бачити, як ти плачеш.

Майже одразу плач ущух, хоча Лейлі не стало краще – тільки гірше.

– Я все одно тебе люблю.

Його вуста накрили її рот.

Її ще ніхто не цілував у губи. Усе тіло дівчинки заніміло.

– Не хвилюйся, нікому не скажу, – мовив він, маючи її мовчання за покору. – Але ти мусиш довести благонадійність.

Таке складне слово. «Благонадійність». Лейла навіть не знала, що це значить.

– Значить, що ти нікому про це не скажеш, – мовив дядько, на крок випереджаючи її думки. – Значить, що це буде нашою таємницею. Про це можуть знати лише двоє, я і ти. Жодних третіх осіб. Тепер скажи мені: ти вмієш зберігати таємниці?

Авжеж, вона вміла. У її скриньці вже лежало багато секретів. Це буде ще один.

Пізніше, підростаючи, Лейла знову й знову запитувала себе: чому він вибрав її? Їхня родина була велика. Вона – не найкрасивіша. Не найрозумніша. Насправді в ній не було нічого особливого. Вона все міркувала, аж поки одного дня не збагнула, яке це жахливе запитання. Питати «чому я?» – однаково, що казати «чому не хтось інший?» – і за це вона себе ненавиділа.

Літній будинок із зеленими від моху віконницями та низьким парканом, що доходив до галькового пляжу. Жінки готували, замітали, мили посуд; чоловіки грали в карти, шашки, доміно; діти носилися без нагляду, кидалися одне в одного реп’яхами, які прилипали до всього. Землю встеляли розчавлені ягоди шовковиці, на оббивці меблів були плями від кавуна.

Літній будинок біля моря.

Лейлі було шість; її дядькові – сорок три.

У той день, коли вони повернулися до Вана, Лейла злягла з лихоманкою. У роті був присмак металу, у шлунку – важкий вузол болю. Температура була така висока, що Бінназ та Сьюзан разом підхопили її, понесли до ванної, занурили в холодну воду, але марно. Вона лежала в ліжку з просякнутим оцтом рушником на чолі, цибуляною припаркою на грудях та шматками картоплі на животі. Кожні кілька хвилин їй втирали яєчні білки в ступні. У будинку смерділо, як на рибному ринку під кінець літнього дня. Нічого не допомагало. Дитина щось белькотіла, скреготала зубами, час від часу провалювалася в безпам’ятство, і перед очима в неї танцювали цятки світла.

Гарун подзвонив місцевому цирульнику, який, крім безпосередніх обов’язків, робив обрізання, видаляв зуби й ставив клізми, але виявилося, що він поїхав на терміновий виклик. Тож Гарун запросив Пані Фармацевтку, хай як важко далося таке рішення, – ані йому ця жінка не подобалася, ані він їй.

Ніхто точно не знав її імені, для всіх вона була «Пані Фармацевткою» – жінка вкрай дивна, але авторитетна. Кремезна вдова з яскравими очима й ґулькою, такою туго натягнутою, як і її усмішка, вона носила шиті на замовлення костюми, зухвалі капелюшки й говорила з упевненістю людини, яка звикла до того, що до неї дослухáються. Була поборницею відокремлення церкви від державних справ, усього сучасного та багатьох інших речей, що прийшли із Заходу. Відверто протестуючи проти полігамії, не приховувала неприязні до чоловіка з двома дружинами – кривилася від самої думки про це. У її очах Гарун з усією його родиною, з їхніми забобонами й упертою відмовою пристосуватися до наукової епохи являли собою повну протилежність тому майбутньому, якого вона бажала своїй неоднорідній країні.

Утім, вона прийшла на допомогу. Разом з нею прийшов її син Сінан, одноліток Лейли. Єдина дитина, вихована матір’ю, яка працює, – це було нечувано. Мешканці містечка часто пліткували про них, іноді зі зневагою, іноді насмішкувато, але обережно. Попри всі перешіптування, вони поважали Пані Фармацевтку і, бувало, потребували її допомоги. Тобто мати із сином жили на краю суспільства, толеровані, але не прийняті до кінця.

– І давно це з нею? – одразу запитала Пані Фармацевтка.

– З учорашнього вечора… Ми зробили все, що тільки могли, – відповіла Сьюзан.

Бінназ, яка стояла поруч із нею, кивнула.

– Так, я бачу, що ви робили, – цибуля й картопля, – пирхнула Пані Фармацевтка.

Зітхнувши, вона розкрила чорну шкіряну сумку, подібну до тієї, яку цирульник брав на обрізання хлопчиків. Дістала кілька сріблястих коробочок, шприц, скляні пляшечки, мірні ложки.