Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

Десь за пів години після цього Лейла всілася на даху, звісивши ноги з краю, як довгі сережки, і стискаючи ложку з цукровою сумішшю. Хоча дощу вже кілька тижнів не було, цегла була слизька, тож рухалася дівчинка обережно, знаючи: якщо впаде, може щось собі зламати, а навіть як і не зламає, з цим цілком упорається мати.

Доївши частування із зосередженістю циркача на канаті, Лейла повільно рушила до дальнього краю даху, куди нечасто зазирала. Зупинилася на півдорозі й уже збиралася розвернутися назад, коли щось почула – тихе, здавлене, наче метелик б’ється об скло ліхтаря. Тоді звук посилився. Тисячі метеликів. Зацікавившись, вона пішла на звук. І там, за купою коробок, у великій плетеній клітці сиділи голуби. Багато голубів. З обох боків клітки стояли миски зі свіжою водою та їжею. Газети внизу були трохи заляпані послідом, але загалом там було чисто. Хтось добре дбав про них.

Мала засміялася й заплескала в долоні. Усередині здійнялася хвиля ніжності, лагідно піднялася до горла, наче бульбашки її улюбленого напою – газозу [11] Газоз – підсолоджена газованка. . Тітонька викликала бажання її оберігати, попри всі свої слабкості, а може, і завдяки їм. Але це почуття скоро перекрила хвиля збентеження. Якщо тітонька Бінназ мала рацію щодо голубів, то в чому іще вона мала рацію? Що як вона й справді її мати? У них однакові кирпаті носи, обидві чхають, щойно прокинуться, наче від алергії на ранкове світло. Також у них спільна звичка насвистувати, намазуючи на тост масло та джем, і випльовувати кісточки винограду чи томатні шкоринки. Вона спробувала пригадати, що ще вони мають спільного, але постійно поверталася до однієї думки: усі ці роки вона боялася циганів, які крадуть малих дітей і перетворюють їх на жебраків з порожніми очима, але можливо, ті, кого варто було боятися, жили в її домі. Може, це вони висмикнули її з материних рук?

Уперше вона змогла відсторонитися й подивитися на себе та свою сім’ю збоку, і від побаченого стало незатишно. Лейла завжди вважала їх нормальною родиною, яких повно по всьому світу. Тепер вона не була в цьому впевнена. Що як вони інакші за своєю природою? Вона ще не розуміла, що дитинство закінчується не тоді, коли статеве дозрівання змінює тіло, а коли розум може подивитися на життя збоку.

Лейла запанікувала. Вона любила матір і не хотіла думати про неї погано. Бабá вона теж любила, хай часом і побоювалася. Міцно охопивши себе руками, набираючи повні легені повітря, вона міркувала над своєю бідою. Їй було неясно, у що тепер вірити, у якому напрямку рухатися; наче заблукала в лісі, і стежки попереду стрибали й множилися перед очима. Хто з рідних був надійніший – батько, мати чи тітка? Дівчинка роззирнулася, наче шукала відповіді. Усе було незмінне. Але нічого вже не буде, як раніше.

Смак лимону й цукру танув у неї на язику, і так само танули до збентеженості почуття. Багато років по тому вона пригадуватиме це як мить, коли вперше усвідомила, що речі не завжди такі, якими здаються. Так само, як кисле ховається за солодким чи, навпаки, у кожному притомному глузді є часточка безумства, а в глибинах божевілля завжди мерехтить зерно ясності.

До того дня вона дбала, щоб не виявляти любові до матері в присутності тітоньки. Відтепер доведеться так само приховувати від матері любов до тітки. Лейла зрозуміла, що ніжність завжди треба ховати, бо такі почуття можна показувати тільки за зачиненими дверима, а після того ніколи про це не згадувати. Дорослі навчили її тільки такої любові, і ця наука матиме для неї тяжкі наслідки.

Минуло три хвилини, відколи серце Лайли зупинилося, і вона згадала каву з кардамоном – міцну, темну, насичену. Цей смак завжди асоціювався в неї з вулицею борделів у Стамбулі. Дивно, що після спогадів дитинства їй згадалося саме це. Але пам’ять людини нагадує нічного гуляку, який забагато випив: хоч як намагається, але рухатися прямо не може. Її носить заплутаним лабіринтом, часто нудотними зиґзаґами, глуху до голосу розуму й спроможну розвалитися взагалі.

Отже, Лайла згадала вересень 1967 року. Сліпий завулок біля пристані, зовсім поруч з портом Каракой, біля Золотого Рогу, що розкинувся між рядами легальних борделів. Поблизу були вірменська школа, грецька церква, синагога сефардів, обитель суфіїв, православна каплиця – залишки минулого, яке ніхто вже не згадував. Колись це був квітучий торговий набережний район, де жили заможні спільноти левантійців [12] Левант – узагальнена назва країн східної частини Середземномор’я (Сирія, Ліван, Ізраїль, Йорданія, Палестина, Кіпр). та юдеїв, пізніше – центр банкової й корабельної справи Оттоманської імперії, та сьогодні тут проводилися зовсім інші операції. Вітер носив приглушені повідомлення, переходили з рук у руки щойно отримані гроші.