Еліф Шафак - 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі

Не те щоб у тому ніжному віці Лейлу цікавили гроші. Їй значно більше подобалося мати в кишені шоколадку з горіхами чи жувальну гумку «Замбо», на обгортці якої зображена чорношкіра жінка у величезних круглих сережках. Батько замовляв ці смаколики для неї аж у Стамбулі. Мала із заздрістю відзначала, що все нове й цікаве було в Стамбулі, місті дивовиж та чудес. І вона обіцяла собі, що колись неодмінно поїде туди, і ховала цю обіцянку від усіх, як устриця приховує перлину.

Лейла тішилася, влаштовуючи чаювання для ляльок, споглядаючи, як плаває в холодних струмках форель, і вдивляючись у візерунки на килимах, поки вони не оживали; та понад усе вона любила танцювати. Хотіла колись стати уславленою танцівницею живота. Батько страшенно розлютився б, якби дізнався про цю її фантазію, про те, як ретельно вона вимальовувала в уяві деталі: іскристі лелітки, спідниці з монет, клацання й дзенькіт сагатів на пальцях; тряски й вихляння стегнами під «ра-та-тат» барабана-келиха – дарбуки ; зачарування публіки, яка чимраз голосніше плескає, рівно, в такт; швидкі обертання в захопливому фіналі танцю. Від самих думок про це серце билося частіше. Та бабá завжди казав, що танці – це один із багатьох давніх способів шайтана збивати людей з дороги. Диявол спочатку спокушає слабких та емоційних жінок п’янкими парфумами та блискучими цяцьками, а тоді через жінок вабить до своєї пастки й чоловіків.

Як дуже престижний кравець, бабá створював модне вбрання алафранга [9] У період Оттоманської імперії (1299–1922) існував поділ культурних явищ на алатюрка (старомодний, традиційний турецький стиль) та алафранга (сучасний стиль, сформований під впливом західної культури). для дам – пишні сукні, сукні-футляри, спідниці-сонце, блузи з комірцем «Пітер Пен», топи з комірцем-хомутом, штани капрі. Дружини офіцерів, держслужбовців, прикордонних інспекторів, залізничних інженерів і торговців спеціями були його постійними клієнтками. Він також продавав різноманітні капелюшки, рукавички та берети – стильні, шовкові, яких ніколи не дозволив би носити жінкам власної родини.

Тож Лейлин батько заперечував танці, і мати так само – хоча дівчинка помічала, що, коли навколо нікого не було, її переконання ставали не такими впертими. Коли вони залишалися вдвох, мати взагалі була іншою. Дозволяла Лейлі розплітати, розчісувати й заплітати своє руде від хни волосся, втирати швидко танучий крем у зморшкувате обличчя, наносити на вії вазелін із товченим вугіллям, щоб вони були темніші. Мати була не скупа на обійми й теплі слова для доньки, вони разом робили яскраві помпони найрізноманітніших кольорів, нанизували каштани на вервечки, грали в карти – та в присутності інших вона нічого такого не робила. І особливо стримувалася, коли десь поруч була тітонька Бінназ.

– Якщо твоя тітонька побачить, як нам весело, їй стане дуже сумно, – казала мати. – Не треба цілувати мене перед нею.

– Але чому?

– Ну, вона ніколи не мала дітей. Ми ж не хочемо розбити їй серце, правда?

– Нічого, матусю. Я можу цілувати вас обох.

Мати діставала сигарету.

– Не забувай, душе моя, твоя тітонька нездорова – і її мати так само. Це в них у крові. Спадкове божевілля. Вочевидь, у кожному поколінні виявляється. Маємо бути обачні й не засмучувати її.

Коли тітонька засмучувалася, вона мала схильність себе кривдити. Видирала жмутки волосся, роздряпувала обличчя, щипала себе так сильно, що аж кров виступала. Мати розповідала, що того дня, коли вона народила Лейлу, тітонька, яка чекала біля дверей, сильно вдарила себе в обличчя – чи то із заздрощів, чи з якоїсь іншої збоченої причини. Коли її питали про те, навіщо це зробила, вона заявила, що торговець абрикосами кидався в неї сніжками з вулиці через вікно. Абрикоси, у січні! Абсолютна маячня. Вони всі побоювалися за її притомність. Мала слухала цю історію з нажаханим зачаруванням, як і багато інших, що їй так часто розповідали.

Утім, шкода, якої собі завдавала тітонька, не завжди здавалася навмисною, бо ж вона була незграбна, мов маля, яке робить перші кроки. Вона обпікалася об розжарені сковорідки, забивалася об меблі колінами, випадала з ліжка уві сні, різалася розбитим склом. Усе її тіло вкривали сумні синці й запалені, люті шрами.

Емоції тітоньки коливалися, мов маятник підлогового годинника. У деякі дні вона була невтомна, повна сил, носилася від справи до справи. Затято підмітала килими, витирала всюди пил, кип’ятила білизну, яку випрала напередодні, годинами натирала підлогу й оббризкувала весь дім смердючими дезінфікувальними засобами. Руки в неї були грубі й потріскані, шкіра не ставала м’якша, хай як регулярно вона натирала їх баранячим жиром. Та й як вони могли не бути грубі, якщо вона намивала їх десятки разів на день, усе одно переконана, що вони недостатньо чисті. Як і все інше, насправді. А в інші дні вона була така виснажена, що ледве ворушилася. Здавалося, що їй важко навіть дихати.