Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Не думаю, що це потрібно, — заперечив Вілл.

— Що?

— Ти почула мене.

— Ти ж так не думаєш. Цей чоловік дав нам квитки в першому ряду. Ти сам казав, що це було фантастично. Найменше, що ти можеш, це подякувати йому.

Щелепа Вілла залишалась нерухомою.

Я відклала ручку.

— Чи ти просто так звик, що люди дають тобі все, що ти хочеш, що навіть не відчуваєш потреби подякувати?

— Кларк, ти не маєш ані найменшого уявлення, якого це завдає болю, коли змушений прохати когось написати листа замість себе. Фраза «написано від імені» — це… принизливо.

— Справді? Ну, це все-таки краще, ніж надзвичайно жирне нічого, — пробурмотіла я. — У будь-якому разі я йому подякую. І якщо ти впрешся рогом, твого імені я не буду згадувати.

Я підписала листівку й надіслала її. І нічого про це не сказала. Проте весь вечір Віллові слова луною відбивалися в моїй голові. Я несвідомо забрела в книгозбірню й засіла за вільний комп’ютер. Зайшовши в інтернет, стала шукати пристрої, які Вілл міг би використовувати, щоб писати самому. Протягом години я знайшла зо три таких: програмне забезпечення з розпізнавання голосу, далі програмне забезпечення, яке ґрунтувалося на кліпанні, і, нарешті, пристрій, що його згадувала моя сестра, який Вілл міг би надівати на голову.

Як я й думала, він пирхнув, почувши про пристрій для голови, але визнав, що програмне забезпечення з розпізнавання голосу може бути корисним, і протягом тижня нам, із допомогою Натана, вдалося встановити його на Віллів комп’ютер, приладнати комп’ютерний столик до Віллового візка, і йому вже не потрібно було когось прохати щось надрукувати. Спочатку Вілл трохи соромився, та, коли я сказала йому почати все з «міс Кларк, запишіть», він погодився.

Навіть місіс Трейнор не мала на що скаржитись.

— Як існує ще якесь обладнання, що, на вашу думку, може бути корисним, — сказала вона, стиснувши губи, ніби не могла повірити, що то справді цінна річ, — дайте нам знати. — Вона так нервово дивилася на Вілла, неначе він намагався зламати пристрій щелепою.

Три дні по тому, коли я пішла на роботу, листоноша передав мені листа. Я підпечатала його в автобусі, думаючи, що це може бути рання вітальна листівка від якогось далекого родича.

Там був надрукований на комп’ютері текст:

Дорога Кларк!

Це, щоб довести тобі, що я не зовсім егоїстична дупа й ціную твої зусилля.

Дякую.

Вілл

Я так сміялася, що водій автобуса запитав мене, чи я часом не виграла в лотерею.

Після років, проведених у комірчині, коли я тримала свій одяг у коридорі, Тринина спальня видавалася розкішною. Перший вечір, який провела там, я крутилася й розмахувала руками, просто насолоджуючись тим, що не можу доторкнутися одночасно до обох стін. Я пішла до крамниці «Зроби це сам» і купила фарбу та нові жалюзі, а також новий торшер і кілька полиць, які зібрала сама. Не те щоб мені це добре вдавалося, просто хотіла подивитися, чи зможу я це зробити.

Я заходилася коло косметичного ремонту. Щовечора, повернувшись додому, протягом години фарбувала стіни, а наприкінці тижня навіть тато змушений був визнати, що я добре впоралася. Він подививсь, як я зафарбувала шви, помацав жалюзі, які я почепила сама, і поклав руку мені на плече.

— Молодець, Лу.

Я купила нову пухову ковдру, плед і декілька великих подушок — якби хтось завітав у гості й захотів розлягтися (хоч заходити поки що було нікому). Календар переїхав на нові двері. Окрім мене, його ніхто не бачив. А якби й побачив, то навряд чи б утнув гаразд, що воно таке.

Спочатку мені стало незручно, коли ми поставили Томасову розкладачку в комірчині поряд із Трининим ліжком — там справді не лишилося місця, однак потім я поміркувала логічно — вони насправді навіть там не жили. І комірчина була тільки для сну. Не було ніякого сенсу тижнями тримати більшу кімнату порожньою.

Щодня я ходила на роботу й думала, куди б його повезти Вілла. У мене не було ніякого плану. Я зосередилась на тому, щоби зробити його щасливим. Деякі дні — дні, коли в нього горіли руки й ноги або коли до нього чіплялася інфекція й він лежав нещасний, марячи в ліжку, — ті дні були важчі, ніж інші. Але в хороші дні мені вдалося кілька разів вивезти його на весняне сонечко. Тепер я знала, найбільше Вілл ненавидів, коли його жаліли незнайомці, й тому возила його в красиві місця, де ми могли б бути лише вдвох. Я організовувала пікніки, де ми сиділи на краю поля, просто насолоджуючись бризом далеко від флігеля.