Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Пиво — це добре. Дякую.

Він ковтнув трохи, а мені раптом сяйнуло — я усвідомила жалюгідність нашого крихітного будинку зі шпалерами 80-х років і обшарпаними кухонними шафками. Віллів дім був елегантно оформлений, там усе гарне та ексклюзивне. Наш будинок мав такий вигляд, немов 90 відсотків усього, що в нім було, купили в місцевій крамниці «Усе за фунт». Пошарпані малюнки Томаса покривали всю вільну поверхню стіни. Проте навіть якщо Вілл це й помітив — то промовчав. Вони з татом хутко знайшли спільну тему, а саме — мою виняткову бездарність. Я не зважала. Вони обидва були задоволені.

— Знаєте, якось вона в’їхала в стовп і клялася, що винен стовп…

— Ви ще не бачили, як вона опускає мій пандус. Іноді мені здається, що я з’їжджаю з автомобіля на лижах.

Тато розсміявся.

Я залишила їх самих. Мама, хвилюючись, пішла за мною. Вона поставила на стіл тацю з келихами й подивилася на годинник.

— Де Патрик?

— Він прийде одразу з тренування, — відповіла я. — Певно, затримався.

— А з нагоди твого дня народження він не міг його перенести? Курка зіпсується, якщо він затримається довше.

— Мамо, все буде добре.

Я чекала, поки вона поставить тацю вниз, потім охопила її руками та обійняла. Вона закам’яніла від хвилювання. Я відчула раптову хвилю симпатії до неї. Нелегко бути моєю мамою.

— Справді. Усе буде добре.

Вона відпустила мене, поцілувала в маківку й торкнулася руками фартуха.

— Шкода, що твоєї сестрички тут немає. Негоже святкувати без неї.

Але не мені. Я хочу хоч раз побути в осередді уваги. Це може звучати по-дитячому, але це правда. Мені подобалося, що тато з Віллом кепкують із мене. Мені подобався факт, що кожна страва вечері — починаючи зі смаженого курчати і закінчуючи шоколадним мусом — була моя улюблена. Мені подобалося, що я могла бути тим, ким хотіла бути, без нагадування моєї сестриці, хто я є.

У двері подзвонили, й мама заплескала в долоні.

— Ось він. Лу, накривай на стіл.

Патрик усе ще був червоний після тренувань.

— З днем народження, мала, — проказав він, нахиляючись, щоб поцілувати мене. Від нього пахло лосьйоном після гоління, дезодорантом і теплою недавно поголеною шкірою.

— Заходь у хату! — Я кивнула в бік вітальні. — Мама вже божеволіє.

— Ой! — Він подивився на годинник. — Вибач. Я втратив лік часу.

— Не твого часу, правда?

— Що?

— Нічого.

Тато приніс у вітальню великий розкладний стіл. Він також, з мого доручення, пересунув один з диванів до іншої стіни так, щоб Вілл міг безперешкодно заїхати в кімнату. Він спрямував візок туди, куди я йому показала, трохи підняв його, щоб бути на рівні з іншими. Я сиділа ліворуч від нього, а Патрик сидів навпроти. Він, Вілл та дідусь поздоровкалися кивком. Я вже попередила Патрика не намагатися потиснути Віллові руку. Навіть коли сіла, я відчула, що Вілл вивчає Патрика, й на якусь мить подумала, чи буде він з моїм хлопцем такий самий привітний, як із батьками.

Вілл схилив голову до мене.

— Якщо ти подивишся на спинку стільця, знайдеш там дещо до вечері.

Я відсунулася, запхала руку в його сумку й витягнула пляшку шампанського «Лоран-Пер’є».

— На день народження має бути шампанське, — сказав він.

— Ви тільки подивіться, — сказала мама, коли принесла тарілки.

— Як ґречно! Але в нас немає фужерів.

— Ці підійдуть, — упав у річ Вілл.

— Я відкоркую! — Патрик узяв пляшку, розмотав дріт і поклав пальці під корок. Він поглядав на Вілла, неначе сподівавсь побачити когось зовсім іншого.

— Якщо ви зробите так, — зауважив Вілл, — то шампанське буде скрізь. — Він підняв руку на дюйм і порухав долонею. — Тримати корок і повертати пляшку набагато безпечніше.

— А ви розумієтесь на шампанському, — сказав тато. — Давай, Патрику. Кажете повертати пляшку? Хто ж міг знати.

— Я знав, — сказав Патрик. — Саме це й збирався робити.

Шампанське було безпечно відкорковано й налито, і пролунав тост за мій день народження.

Дідусь крикнув щось, очевидьки, «слухайте, слухайте».

Я підвелася й вклонилася. На мені була жовта міні-сукня 60-х, яку я придбала в добродійній крамниці. Продавчиня припускала, що то могла бути «Біба», хоча хтось зрізав лейбу.

— Можливо, цього року наша Лу нарешті виросте, — упав у річ тато. — Я збирався сказати «і щось зробить зі своїм життям», але, вочевидь, вона нарешті зробила. Мушу сказати, Вілле, відколи вона почала працювати з вами, стала іншою.

— Ми дуже пишаємося, — сказала мама. — І ми вдячні. Вам. Я маю на увазі за те, що взяли її на роботу.