Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Це я повинен дякувати, — сказав Вілл і скоса подивився на мене.

— За Лу! — сказав тато. — І за її дальші успіхи.

— І за відсутніх членів сім’ї, — додала мама.

— Оце так, — сказала я. — День народження в мене має бути частіше. Здебільшого всі просто мене сварять.

Вони почали говорити. Тато розповів якусь історію про мене, і вони з мамою голосно сміялися. Я була рада бачити, що вони сміються. Я хотіла натішитись цими моментами, коли на певний час батьки забули про свої проблеми, жартували й від них віяло сімейним теплом. Тільки тоді я зрозуміла, що не відмовилася б від Томасової присутності. Або навіть і Трининої.

І такечки заглибилася в свої думки, що не одразу й помітила Патриків вираз обличчя. Я годувала Вілла й щось промовляла до дідуся, переламуючи шматочки копченого лосося та кладучи його Віллові в рот. Це була така невідривна частина мого повсякденного життя тепер, що я й гадки не мала про якусь там інтимність цього жесту, аж поки не завважила шок на обличчі в Патрика.

Вілл сказав щось татові, і я дивилась на Патрика, бажаючи його зупинити поглядом. Ліворуч від нього жадібно наминав дідусь — він стогнав і мурмотав, як кіт, від задоволення.

— Смачний лосось, — промовив до мами Вілл. — Справді, дуже смачний.

— Ну, ми не їмо його щодня, — відповіла вона, всміхаючись. — Але сьогодні ми хотіли чогось особливого.

« Припини витріщатися! » — подумки звернулась я до Патрика.

— Нарешті він упіймав мій погляд і одвернувся. Він був розлючений.

Я дала Віллові ще один шматочок, потім трохи хліба, на який він поглядав. Тієї миті я зрозуміла, наскільки пристосувалася до потреб Вілла. Мені не потрібно було на нього дивитися, щоб дізнатися, чого він хотів. Патрик, навпроти, їв з похнюпленою головою, розрізаючи копченого лосося на невеликі шматочки та наколюючи їх виделкою. Хліба він не брав.

— До речі, Патрику, — упав у річ Вілл, можливо, відчувши мій дискомфорт. — Луїза казала мені, що ти особистий тренер. Що це таке?

Краще б він не питав. Патрик прочитав йому лекцію про особисту мотивацію й таке інше в дусі «здорове тіло — здоровий дух». Потім він перейшов до свого графіка тренувань, розповідав про температуру в Північному морі, про те, який відсоток жиру потрібен для марафону, та про свій найкращий час у кожній дисципліні. Як звичайно, я на цьому забувалася, одначе зараз я була поруч із Віллом і думала, наскільки це все недоречно. Чому він не міг просто сказати щось загальне й невиразне?

— Насправді, коли Лу сказала, що ви будете, я вирішив переглянути книжки й пошукати якусь фізіотерапію.

Я мало не похлинулась шампанським.

— Тут потрібен фахівець, Патрику. Я не впевнена, що ти фахівець.

— Я фахівець. Я працюю зі спортивними травмами. Я ходив на медичні курси.

— Це не розтягнення гомілки, Пате.

— Кілька років тому я працював з одним чоловіком, так його клієнт був параплегіком. Тепер він майже одужав. Відкрив для себе тріатлон тощо.

— Дивовижно, — сказала мама.

— То він розказав мені про нове канадське дослідження, яке доводить, що м’язи можна тренувати й вони зрештою згадають колишню діяльність. Якщо ви змусите їх щодня як слід працювати, як і синапс мозку, вони можуть відновитися. Закладаюся, якщо у вас буде справді хороший режим, ви помітите різницю в пам’яті м’язів. Адже Лу каже, що ви були активним чоловіком, перш ніж…

— Патрику! — вигукнула я. — Ти нічого про це не знаєш.

— Я просто намагався…

— Не треба. Справді.

За столом залягла тиша. Тато кашлянув і вибачився. Дідусь роззирнувся навкруги.

Мама хотіла запропонувати ще хліба, та потім, здається, передумала.

Коли Патрик заговорив знову, в його тоні був слабкий відтінок мучеництва.

— Це просто дослідження, я думав, воно може бути корисним. Але більш не говоритиму про це.

— Матиму на увазі, — ввічливо усміхнувся Вілл.

Я встала помити тарілки, просто щоб утекти з-за столу. Але мама насварила мене й сказала сісти.

— Ти іменинниця, — мовила вона, ніби взагалі дозволяла комусь щось робити. — Бернарде, принесеш курку?

— Ха-ха. Сподіваюся, вона не лопотить там крильми. — Тато всміхнувся та скорчив гримасу.

Решта вечора минула без пригод. Вілл геть-чисто зачарував моїх батьків. Але не Патрика. Вони з Вілллом майже не розмовляли. Коли мама принесла смажену картоплю, і тато, як завжди, намагався накидати собі більше, я облишила хвилюватися. Тато розпитував Вілла про все на світі: про життя до аварії, навіть про саму аварію, і Вілл, здається, не почував жодного дискомфорту, прямо відповідаючи на запитання. Насправді я сама довідалася багато нового про нього. Його робота, наприклад, була досить важлива, хоча Вілл намагався применшити свої досягнення. Він купував і продавав компанії та діставав від цього зиск. Не з першого разу тато дізнався, що Віллове уявлення про зиск — це шестизначне або й навіть семизначне число. Я визиралась на Вілла, намагаючись ототожнити чоловіка, якого знала, із безжальним бізнесменом із Ситі, якого він описував. Тато розповів йому про компанію, яка збирається поглинути меблеву фабрику, і, коли він назвав ім’я, Вілл кивнув, майже вибачаючись, і сказав, що знав тих людей і, певно, зробив би точнісінько так само. Те, як він це описував, не було багатообіцяльним для татової роботи.