Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Я не ревную, — його тон був зверхнім. — Як я можу ревнувати до каліки?

Тієї ночі ми любилися. Можливо, слово «любилися» — це трохи перебільшення. У нас був секс, марафонський забіг, у якому мій бойфренд, очевидячки, вирішив показати свій атлетизм, свою силу та стійкість. Це тривало кілька годин. Якби він міг посадити мене на люстру, думаю він так і зробив би. Було приємно відчувати себе такою пожаданою, бути на вістрі Патрикової уваги після декількох місяців напіввідчуження. Водночас маленька частина мене залишалася осторонь. Я підозрювала, що річ не в мені. Я доволі швидко це збагнула. Це маленьке шоу було для Вілла.

— Ну, як тобі? — Він обійняв мене та поцілував у лоб. Ми були липкі від поту.

— Чудово, — сказала я.

— Я люблю тебе, мала.

І, задоволений, він повернувся, закинув руку за голову й через кілька хвилин заснув.

Я ж заснути не змогла, встала з ліжка й спустилася по свою сумку. Я рилася в ній, шукаючи книгу оповідань Фланнері О’Коннор. І, коли витягувала її, з сумки випав конверт.

Я подивилась на нього. Листівка від Вілла. За столом її не читала. Я взяла конверт, відчуваючи, що там не тільки листівка. Обережно підпечатала його. Всередині було десять хрустких п’ятдесятифунтових банкнот. Я двічі їх перелічила, не в змозі повірити очам своїм. У листівці було написано:

Це твоя премія до дня народження. Нічого не кажи. Усе законно.

В.

Торік травень був досить дивним. Газети й телебачення рясніли заголовками на тему «право на смерть». Жінка, яка страждала на поступне дегенеративне захворювання, прохала уточнити, який закон захистить її чоловіка після того, як той відвезе дружину в «Диґнітас», коли її страждання стануть нестерпними. Молодий футболіст укоротив собі віку, переконавши своїх батьків відвезти його туди. Було задіяно поліцію. У Палаті лордів призначено дебати.

Я дивилася новини й слухала юридичні аргументи тих, хто обстоював право на життя, та заслужених філософів-моралістів, і не знала, кого мені підтримувати. Здавалося, це все зовсім не стосується Вілла.

А ми тим часом поступово збільшували кількість прогулянок, а також відстань, яку він готовий був подолати. Відвідали театр, ходили дивитися народні танці про Робіна Гуда (дивлячись на дзвіночки та хустинки, Вілл так силкувався стримувати емоції, що аж почервонів від зусиль), їздили на концерт під голим небом у дворі маєтку неподалік будинку (йому таке подобалося більше, ніж мені) і один раз були в кінотеатрі, щоправда, через моє недбальство ми подивилися фільм про дівчину зі смертельною хворобою.

А проте я знала, що Вілл також бачив заголовки. Після того як ми одержали нове програмне забезпечення, він став більше користуватися комп’ютером і працював над переміщенням курсора, рухаючи пальцем по сенсорній панелі. Ця копітка вправа дозволяла йому читати онлайн щоденні газети. Одного ранку я принесла йому чашку чаю і побачила, що він читає про молодого футболіста — детальний опис усіх етапів, які той пройшов на шляху до власної смерті. Коли Вілл зрозумів, що я стою позаду, то вимкнув екран. Через цей, здавалося б, незначний випадок мені стисло в грудях, і я добрих півгодини відходила від побаченого.

Я прочитала ту статтю в книгозбірні. Я почала читати газети. Я втямила, які з їхніх аргументів переконливіші, — не завжди корисна інформація зводилася до голих фактів.

Батьків футболіста було покинуто жовтій пресі на поталу. «Як вони могли дозволити йому померти?!» — волали заголовки. Я відчувала те саме. Лео Макінерні було двадцять чотири. Він жив зі своєю травмою протягом майже трьох років, не набагато довше за Вілла. Звичайно, він був занадто молодий, щоб вирішувати, чи було заради чого жити. А потім я прочитала те саме, що й Вілл, — не просто уривок якоїсь думки, а ретельне дослідження, що ж насправді сталося в житті того молодика. Здавалося, автор таки поговорив з його батьками.

Вони й розповіли, що Лео грав у футбол з трьох років. Усе його життя — це футбол. Він травмувався в результаті нещасного випадку (його називають «мільйон до одного») після невдалого маневру. Батьки спробували все, щоб підбадьорити сина, дати йому відчути цінність власного життя. Але він упав у депресію. Тепер Лео був спортсменом без можливості не тільки жити спортом, а й рухатися й навіть дихати без допомоги. Він ні від чого не діставав задоволення. Йому стало боляче навіть жити, він став вразливий до інфекції та повністю залежати від опіки інших. Лео нудьгував за друзями, але відмовлявся зустрічатися з ними. Він сказав своїй дівчині, що не хоче її бачити. Щодня він казав своїм батькам, що не хоче жити. Лео сказав їм, що йому нестерпно бачити інших людей, які живуть хай навіть наполовину тим життям, яке хотів прожити він.