Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Томасе, ходи сюди, — прошепотіла я.

Коли він ішов до мене, я бачила, що він усе ще був у напівсні. Він плутався в ході, тягнув до рота великого пальця та притискав до себе свою дорогоцінну ковдру. Я підійняла свою ковдру, він забрався до мене в ліжко й, поклавши кучеряву голівку на іншу подушку, згорнувся клубочком. Я вкрила його й лежала, дивлячись на нього, дивуючись непорушності та безпосередності дитячого сну.

— На добраніч, любий, — прошепотіла я й поцілувала його в чільце, а маленька пухкенька ручка вхистилася схопити шматок моєї футболки — тепер малий був спокійний: нікуди я не подінусь.

— Де тобі сподобалось найбільше?

Ми сиділи у сховку, перечікуюючи раптовий шквал, щоби потім продовжити нашу прогулянку в задвірках замку. Віллові не подобалось гуляти основною частиною — надто багато людей витріщалося на нього. Але грядки були одним з прихованих скарбів замку, куди доходили далеко не всі. Його тихі фруктові сади відділялися стежками з гальки, і Віллів візок успішно їх долав.

— Тобто?.. І що це?

Я налила суп із термоса й піднесла його до губ.

— Томатний.

— Гаразд. Господи, він гарячий. Зачекай. — Він примружився кудись удалечінь. — У тридцять я піднявся на Кіліманджаро. Це було просто неймовірно.

— Як високо?

— Понад дев’ятнадцять тисяч футів до верхів’я Угуру. Разом з тим я майже повз останню тисячу чи трохи менше. Висота переноситься важко.

— Там холодно?

— Ні, — усміхнувся він. — Це не так, як на Евересті. Принаймні не в ту пору року, коли я там був.

Він уп’явсь очима кудись удалину, на мить поринувши у свою пам’ять. — Це було гарно. Дах Африки, як вони його називають. Коли ти там, то можеш справді побачити край світу.

На мить Вілл замовк. Я спостерігала за ним, гадаючи, де він насправді. Коли ми так розмовляли, Вілл ставав схожим на мого однокласника — хлопчика, який відділився від нас і поїхав кудись дуже далеко.

— А що ще тобі сподобалось?

— Затока Тру-д’О-Дус на Маврикії. Привітні люди, пречудові пляжі, чудовий дайвінг. Гм… Національний парк Цаво в Кенії, червона земля й дикі тварини. Йосеміті. Це Каліфорнія. Стрімчаки такі високі, що мозок не здоліє осягнути тієї височини.

Він розповів мені про ніч у горах, проведену на виступі заввишки кілька сотень футів, як він повинен був закріпити себе в спальному мішку та прикріпити його до стрімчака, бо скотитися вві сні означало б смерть.

— Ти щойно описав мій найгірший кошмар.

— Міста мені теж подобаються. Люблю Сидней. Північні землі. Ісландію. Недалеко від аеропорту є місце, де можна купатись у вулканічних джерелах. Там наче чужий, постапокаліптичний пейзаж. О, і подорож Центральним Китаєм. Я опинився на відстані приблизно дводенної їзди від столиці провінції Сичуань, і тутешні мешканці плювали на мене, бо раніше не бачили білої людини. Два дні їзди!

— А чи є таке місце, де ти ніколи не був?

Він сьорбнув трохи супу.

— Північна Корея? — І задумався. — О, я ніколи не був у Диснейленді. Це підходить? Навіть у європейському Диснейленді.

— А я колись замовила квиток до Австралії. І не полетіла. — Він ошелешено повернувся до мене. — Так сталося. Усе добре. Можливо, якось полечу.

— Не «можливо». Кларк, ти повинна полетіти. Обіцяй мені — ти не застрягнеш довіку на цьому жахливому шматку землі.

— «Обіцяй мені»? Чому? — я спробувала говорити спокійним чистим голосом. — Куди ти йдеш?

— Я просто… не можу змиритися з думкою, що ти лишишся тут назавжди. — Він проковтнув. — Ти дуже яскрава. Дуже цікава. — Вілл одвернувся від мене. — У тебе тільки одне життя. Прожити його якнайповніше — твій обов’язок.

— Добре, — обережно сказала я. — Тоді скажи, куди мені поїхати. Куди б ти поїхав, якби зміг?

— Зараз?

— Зараз. І можеш не казати Кіліманджаро. Це має бути таке місце, куди я таки зможу поїхати.

Коли обличчя Вілла розслабилось, він став схожим на когось зовсім іншого. Вілл усміхнувся, його очі заясніли.

— Париж. Я б посидів у кав’ярні в Маре, випив кави та з’їв тарілку теплих круасанів з несолоним маслом і полуничним джемом.

— Маре?

— Це такий квартал у середмісті Парижа. Там повно брукованих вулиць і перехняблених багатоквартирних будинків, геїв і ортодоксальних гебреїв, а також немолодих уже жінок, які колись були схожі на Бриджит Бардо. Це єдине місце, де можна лишитись назавжди.

Я повернулася до нього обличчям і стишила голос.

— Ми могли б поїхати, — мовила я. — Ми могли б поїхати «Євростаром». Це буде легко. Думаю, ми навіть не мусимо брати із собою Натана. Я ніколи не була в Парижі. І залюбки поїду. Я дуже хочу поїхати. Особливо з тим, хто там орієнтується. Вілле, що скажеш?