Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

На моєму календарі лишилося сімдесят дев’ять днів. Я знову почала хвилюватись.

І не одна я.

Місіс Трейнор дочекалася, поки Натан почне в обід ходити коло Вілла, й попрохала мене провести її до будинку. Вона посадила мене у вітальні й запитала, як ідуть справи.

— Добре. Ми стали виходити набагато частіше, — відповіла я.

На знак згоди вона кивнула.

— Він говорить більше, ніж раніше.

— Можливо, з вами. — Вона спробувала засміятись. — Ви сказали, що плануєте поїздку за кордон?

— Ще ні. Я скажу. Просто це… ви знаєте, який він.

— Я справді не маю нічого проти, — сказала вона, — якщо ви хочете кудись поїхати. Спочатку ми не вподобали ваш задум, але все обговорили, і тепер ми згодні…

Ми сиділи в тиші. Вона зробила мені каву й подала в горнятку з блюдцем. Я сьорбнула. З блюдцем на колінах я відчула себе 60-річною.

— Вілл казав, що ходив до вас у гостину.

— Так, це був мій день народження. Батьки приготували святкову вечерю.

— І як?

— Добре. Справді добре. Він був дуже ґречним з мамою. — Я не змогла втриматися від усмішки, згадавши це. — Маю на увазі, їй трохи сумно, бо моя сестра з сином поїхали. Мама сумує за ними. Я думаю, він… він просто хотів відвернути її думки від цього.

Місіс Трейнор була здивована.

— Це… турботливо.

— Моя мама теж так подумала.

Вона помішала каву.

— Не можу пригадати, коли Вілл востаннє вечеряв з нами.

Місіс Трейнор ще трохи порозпитувала мене. Вона, звісно, не ставила прямих запитань — це не її стиль. Однак я не могла дати відповідь на її запитання. Інколи я думала, що Вілл став щасливішим — він залюбки гуляв зі мною, дражнив мене, брав на кпини, здавалося, трохи зацікавився світом за межами флігеля, але що я знаю? Вілл був надзвичайно глибокий, і він не впускав мене у свій світ. А ці останні кілька тижнів я мала неприємне відчуття, що глибина більшає.

— Він здається трохи щасливішим, — сказала Камілла Трейнор. Це звучало так, наче вона намагалась заспокоїти себе.

— Думаю, так.

— Дуже добре, — глянула на мене, — бачити його більш схожим на себе колишнього. Я чудово усвідомлюю, що все це покращення сталося завдяки вам.

— Не все.

— Я не можу до нього достукатись. Я ні на крок не можу до нього наблизитися.

Вона поставила горнятко та блюдце на коліна.

— Вілл — одинак. Іще з його підліткового віку мені постійно доводилося боротися з відчуттям, що я щось зробила неправильно. І я ніколи не була впевнена, що саме, — вона спробувала розсміятись, але їй це не дуже вдалося.

Я вдала, що п’ю каву, хоча моє горнятко було порожнє.

— Луїзо, ви добре розумієтеся з матір’ю?

— Так, — сказала я, а потім додала: — а от моя сестра зводить мене з розуму.

Місіс Трейнор вп’ялася у вікно, за яким почав цвісти її дорогоцінний сад, а цвіт був і рожевий, і ліловий, і блакитний.

— Ми маємо два з половиною місяці, — вона говорила не обертаючись.

Я поставила кавове горнятко на стіл. Я намагалася це зробити так, щоб воно не дзенькнуло.

— Я роблю все можливе, місіс Трейнор.

— Знаю, Луїзо, — вона кивнула.

Я вийшла.

Лео Макінерні помер 22 травня в невідомій квартирі у Швейцарії. На ньому була улюблена футболка, а поруч були присутні батьки. Його молодший брат відмовився приїхати, але зробив заяву, що брата оточують любов і підтримка. О 15.47 Лео випив молочний розчин смертельної дози барбітурату, і, як сказали його батьки, за кілька хвилин він міцно заснув. Спостерігач оголосив смерть після четвертої години, він зафіксував усе на відеокамеру, щоб не було ніяких звинувачень у порушенні закону.

— Він спочив у мирі, — сказала його мати. — Це єдине, що мене підтримує.

Матір і батька Лео тричі викликали в поліцію, їм загрожувало судове переслідування. На їхню адресу приходило безліч листів з погрозами. Мати здавалася майже на двадцять років старшою. Та коли вона говорила, в її обличчі проглядалося ще щось, не тільки смуток та злість, а й вираз глибокого полегшення.

— Він знову став схожим сам на себе.

— Ну, що там, Кларк? Які цікаві події ти запланувала на вечір?

Ми були в саду. Натан лікував Вілла фізіотерапією, повільно притискаючи його коліна до грудей, а Вілл лежав на ковдрі, повернувши обличчя до сонця й розкинувши руки так, ніби засмагав. Я сиділа на траві та їла канапки. Тепер я майже не виходила на обід.

— Чому питаєш?

— Просто цікаво. Мені цікаво, як ти проводиш час, коли ти не тут.

— Ну, сьогодні в мене герці з майстрами бойових мистецтв, а потім лечу гелікоптером на вечерю в Монте-Карло. Поворітьма я, можливо, вип’ю в Каннах коктейль. І якщо ти подивишся вгору десь так о другій годині ночі, я помахаю тобі рукою. — Я роз’єднала дві частини свого бутерброда, щоб подивитися, з чим він. — Я, мабуть, дочитуватиму книжку.