Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Я дізнався б, до чого можу братися і що не коштує сильно дорого — спортзал, плавання, волонтерство, що завгодно. Я б сам навчався музики, або гуляв з чужою собакою, або…

— Гаразд, гаразд, я все зрозуміла, — проказала я роздратовано. — Однак я не ти, Вілле.

— На твоє щастя.

Ми трохи так посиділи. Вілл заїхав на кухню, і я підняла висоту візка так, що наші голови опинились на одному рівні.

— Гаразд, — сказала я. — То що ти робив після роботи? Що цінне?

— Ну, в мене після роботи залишалося не так багато часу, однак я щодня намагався щось робити. Я вправлявся у скелелазінні в спортивному осередку, грав у сквош і ходив на концерти та в нові ресторани.

— Це легко робити, якщо маєш гроші, — заперечила я.

— І я бігав… Так, справді, — сказав він, коли я підвела брову. — І я намагався вивчити нові мови, якби раптом кудись поїхав. І зустрічався з друзями чи людьми, яких уважав за своїх друзів… — Він завагався на мить. — Я планував поїздки. Шукав місця, де ніколи не був, шукав щось, що лякало мене чи випробовувало. Якось я переплив Ла-Манш. Літав на параплані. Я ліз у гори й з’їжджав на лижах униз. Так, — сказав він, коли я спробувала його перебити, — я знаю, багато на що потрібні гроші, проте їх не треба багато. І до того ж як, ти думаєш, я заробив гроші?

— Обкрадав людей у Ситі?

— Я зрозумів, що дає мені задоволення, з’ясував, що хотів робити, і навчився робити те, що поєднує ці дві речі.

— Ти все спрощуєш.

— То це так на словах, — сказав він. — Тим-бо й ба, що вчинити за вказаним рецептом — річ трудомістка. А люди не хочуть важко працювати.

Я закінчила чистити картоплю, викинула лушпиння у відро на сміття й поставила сковорідку на плиту, щоб потім смажити картоплю. Далі всілася на стіл обличчям до нього, а мої ноги звисали.

— У тебе було цікаве життя, еге?

— Так, цікаве. — Вілл присунувся ближче й підняв візок так, щоб ми були на одному рівні. — Ось чому ти, Кларк, мене виводиш із себе. Бо я бачу весь твій талант, усе це… — Він знизав плечима. — Цю енергію та яскравість і…

— Не кажи потенціал…

— …потенціал. Так. Потенціал. Не дам собі гадки, як ти можеш жити таким нецікавим життям. Це життя, яке проходить майже цілком у радіусі п’яти миль і в якому не буде нікого, хто колись здивує тебе або підштовхне чи покаже тобі те, від чого запаморочиться в голові й ти не зможеш спати ночами.

— Це твій спосіб сказати мені, що я повинна робити щось вартісніше, ніж чистити картоплю?

— Я кажу тобі, що існує цілий світ. Але був би дуже вдячний, якби ти спочатку приготувала мені трохи картоплі.

Він усміхнувсь до мене, і я не могла не вміхнутись на відповідь.

— Тобі не здається… — я почала й відразу ж замовкла.

— Кажи.

— Тобі не здається, що це насправді складніше… Я маю на увазі адаптуватися. Ти стільки всього робив.

— Ти питаєш мене, чи краще було б, якби я ніколи цього не робив?

— Мені просто цікаво, чи було б це простіше для тебе. Якби ти жив не таким активним життям. Тобто жив як тепер.

— Я ніколи, зроду ні про що не шкодував. Тепер, коли застряг у цій штуковині, я можу повернутись туди в своїй пам’яті, — він усміхнувся. Усмішка була удавана, ніби йому важко було це зробити. — Отож, якщо ти питаєш мене, чи вважав би я за краще згадувати вигляд замку з міні-маркету або чудовний ряд крамниць нижче від об’їзної, то ні. Моє життя було чудовим, дякую.

Я скочила зі столу. Не зовсім була певна, але знов відчула, що Вілл загнав мене в глухий кут. Я потягнулася по дошку для нарізання.

— І, Лу, пробач. За гроші.

— Так. Добре. — Я повернулася й почала полоскати дошку під зливальницею. — Не думай, я віддам тобі десятку.

Два дні по тому Вілл попав у лікарню з інфекцією. Це просто були профілактичні заходи, як вони це називали, хоча всім було очевидно — його мучив біль. Деякі квадриплегіки не відчували нічого, але Вілл був нечутливий лише до температури, а нижче від грудей він відчував біль і дотик. Я їздила до нього двічі, привозила музику й смаколики та пропонувала скласти йому компанію, однак почувалася чомусь зайвою і досить швидко зрозуміла, що Вілл насправді не хоче зайвої уваги. Він велів мені йти додому та присвятити час собі.

Раніше, скажімо, за рік до того, я б такі дні просто змарнувала. Швендяла б по крамницях, можливо, пообідала б із Патриком. Я б напевно дивилася телевізор і, можливо, спробувала б поскладати одяг. Багато б спала.

Однак тепер, на диво, я відчувала себе неспокійною та непевною. Я не мала причини вставати рано й не знала, до чого братись.