Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Повернувшись додому, ми постояли на ґанку. Вона витерла мені вологою серветкою волосся, потім очі, а тоді ми відімкнули вхідні двері й зайшли, немов нічого й не сталося.

Тато ще не спав, дивився якийсь футбольний матч.

— Дівчатка, ви трохи пізно, — крикнув він. — Я знаю, що сьогодні п’ятниця, а все ж…

— Добре, тату, — крикнули ми в унісон.

Тоді я жила в кімнаті, у якій тепер живе дідусь. Я швидко пішла нагору й, перш ніж моя сестра встигла хоч щось мені сказати, зачинила за собою двері.

Наступного тижня я підстриглася. Скасувала свій квиток на літак. Більше я нікуди не ходила з дівчатами з моєї старої школи. Мама була занадто заглиблена у своє горе, щоби хоч щось помітити, а тато пояснив усі зміни мого настрою та мою нову звичку замикатися в кімнаті «жіночими проблемами». Я зрозуміла, ким я була й що зовсім не схожа на сміхотливу дівчину, яка напивається з незнайомими людьми. Я більше не носила нічого, що могло бути витлумачено як звабливе. Я більше не носила одягу, який приваблює чоловіків з «Червоного лева».

Життя повернуло на своє звичне коло. Я влаштувалася на роботу в перукарню, потім у «Булочку з маслом», і те все зосталося далеко позаду.

Відтоді я проходила повз замок, певно, зо п’ять тисяч разів.

Однак після того випадку я ніколи не була в лабіринті.

Патрик стояв на краю бігової доріжки й бігав на місці для розминки, а його нова футболка «Найк» і шорти злегка прилипли до вологого тіла. Я зупинилася, щоб поздоровкатися й сказати йому, що не буду в пабі на зустрічі «Гігантів тріатлону». У Натана був вихідний, тож я мала перебрати на себе вечірній туалет.

— Ти пропускаєш уже третю зустріч.

— Хіба? — Я почала загинати пальці. — Справді.

— Ти мусиш прийти наступного тижня. Ми плануємо поїздку на «Екстрим Вікінг». І ти ще не сказала мені, як хочеш святкувати день народження. — Він почав розтягуватися, піднімаючи високо ногу та притискаючи коліно до грудей. — Я думав, може, підемо в кіно? Не хочу великого застілля, не тоді, коли тренуюся.

— Ой. Мама з татом планують святковий обід.

Він схопився за п’яту, спрямувавши коліно до землі.

Я не могла не помітити, що його нога стає надзвичайно жилавою.

— Але ж не вечірка.

— І не розважальний центр. У всякому разі, Патрику, я відчуваю, що це потрібно: мама якась трохи пригнічена.

Минулих вихідних Трина поїхала (їй таки не дісталась моя косметичка з лимонами — я витягла її напередодні від’їзду). Мама була спустошена; насправді це було ще гірше, аніж коли Трина поїхала до університету вперше. Вона сумувала за Томасом як за ампутованою кінцівкою. Його іграшки, які ще з дитинства повсякчас валялися долі у вітальні, були складені в коробку та сховані. У шафі не було ні шоколадних пальчиків, ані маленьких пачок з напоями. Не було більше причини йти в школу о чверть на четверту, не було з ким спілкуватися дорогою додому. То був єдиний час, коли мама виходила з хати. Тепер вона взагалі нікуди не виходила, окрім як на щотижневі закупи в супермаркет, який вона відвідувала разом із татом.

Три дні мама розгублено тинялася будинком, а потім так активно взялася за весняне прибирання, що навіть дідусь злякався. Він мляво пробував щось протестувати, коли вона намагалася пропилосмочити під стільцем, на якому той сидів, чи пройтися щіткою для пилу по його плечах. Трина сказала, що протягом перших кількох тижнів вона не приїде додому, щоби Томас призвичаївся. Щовечора, коли вона телефонувала, мама говорила з нею, а потім півгодини в спальні плакала.

— Цими днями ти працюєш допізна і я тебе майже не бачу.

— Ну, а ти завжди тренуєшся. У всякому разі, Патрику, мені добре платять. Я не можу відмовитися від понаднормових.

Із цим він не міг сперечатися.

За роботу я одержувала стільки, скільки не заробляла ще зроду. Я стала давати батькам удвічі більше, дещо ставила на банківський рахунок, решту витрачала на себе, і в мене ще залишалися гроші. Так почасти було через те, що я працювала надто багато й ніколи не виїжджала з Ґранта-гаусу в час, коли крамниці ще були відчинені. З іншого ж боку, я не була марнотратна. Дозвілля я стала проводити в книгозбірні, шукаючи щось в інтернеті.

З комп’ютера, шар за шаром, мені відкривався цілий світ, і він повабив мене, мов спів сирени. Усе почалося з листа-подяки. Через кілька днів після концерту я сказала Віллові, що ми повинні написати й подякувати його другові-скрипалю.

— Дорогою я купила гарну листівку, — мовила я. — Просто скажи, що писати, і я це напишу. Ось навіть принесла свою гарну ручку.