Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Тільки ти, Вілле Трейнор, можеш розказати жінці, як носити кляту сукню.

Проте шарф я таки зняла.

Натан пішов збирати Віллову сумку. Я ж міркувала, що ще додати про Віллову зверхність, та, коли повернулась, побачила, що він досі дивиться на мене.

— Маєш чудовий вигляд, Кларк, — спокійно проказав Вілл. — Справді чудовий.

За моїми спостереженнями пересічні люди — Камілла Трейнор, певно, називала їх «робітничим класом» — реагували на Вілла по-різному. Більшість витріщалась. Дехто міг чуйно посміхнутися, висловити співчуття або пошепки спитати мене, що сталося. Частенько в мене виникала спокуса відповісти: «Невдалий конфлікт із Таємною службою розвідки», — просто щоб побачити їхню реакцію, проте я цього так і не зробила.

Люди середнього класу вдавали, що не дивляться, але вони дивилися. Вони надто ввічливі, щоб відверто витріщатись, тому поводились інакше. Коли Вілл навертався їм на очі, вони свідомо на нього не дивились. Та коли він їх оминав, усі відразу ж оберталися в його бік, навіть якщо вони тієї миті з кимось розмовляли. Ясна річ, говорили вони не про нього, це було би грубо.

Зайшовши у фойє концертної зали, де групки розумних людей стояли з сумочками та програмками в одній руці, джином і тоніком у другій, я побачила подібну реакцію, коливання якої супроводжувало нас аж до партеру. Не знаю, чи помітив Вілл. Гадаю, інколи єдиний спосіб зарадитися з цим — удавати, що цього не бачиш.

Ми сіли — були ми тільки вдвох у центрі перед кріслами в залі. Праворуч від нас сидів іще один чоловік в інвалідному візку, який весело гомонів з жіночками обабіч нього. Я дивилася на них, сподіваючись, що Вілл також їх помітить. Але він дивився вперед, опустивши голову в плечі, немов намагався стати невидимим.

«Це спрацює» , — пролунав тихий голос у моїй голові.

— Тобі щось потрібно? — прошепотіла я.

— Ні, — похитав головою Вілл. Потім проковтнув слину й додав: — Насправді так. Щось тисне мені в шию.

Я нахилилася й провела пальцем навколо комірця — там була лейба. Я витягла її, сподіваючись відірвати, але це виявилось непросто.

— Нова сорочка. Тобі справді дуже незручно?

— Ні — я просто вирішив розважитись.

— У сумці є ножиці?

— Не знаю, Кларк. Не повіриш, але я рідко пакую все сам.

Ножиць не було. Я озирнулася — глядачі розсідались по місцях, щось бурмочучи та читаючи програмки. Якщо Вілл не зможе розслабитися й зосередитися на музиці, цей похід буде даремним. Я не могла подарувати собі ще одної катастрофи.

— Не рухайся, — попрохала я.

— Чому?..

Перш ніж він закінчив, я нахилилась назад, м’яко відгорнула комір від його шиї, торкнулась до нього зубами й схопила ними лейбу. Мені знадобилося кілька секунд, щоб відкусити її. Я заплющила очі, намагаючись ігнорувати запах чистого чоловічого тіла, відчуття його шкіри й неприйнятність того, що роблю. І нарешті відчула, мені це вдалося. Я підвела голову, розплющила очі. Тріумфуючи, я тримала лейбу в зубах.

— Є! — вигукнула я, дістаючи лейбу з рота й кидаючи її за сидіння.

Вілл вирячивсь на мене.

— Що?

Я озирнулась на глядачів, які раптово знайшли в своїх програмках щось надзвичайно захопливе. Тоді повернулась до Вілла.

— Ніби вони ніколи раніше не бачили дівчини, що покусує парубка за комірець.

Здавалось, я швидко змусила його замовкнути. Вілл кілька разів кліпнув, наче намагався похитати головою. А я помітила, що його шия в тому місці добряче розчервонілася.

Я поправила спідницю.

— У будь-якому разі, — сказала я, — ми маємо бути вдячні, що лейба була не на штанях.

Та перш ніж Вілл устиг відповісти, на сцену в смокінгах та вечірніх сукнях вийшов оркестр і глядачі зааплодували. Мимоволі я затріпотіла від хвилювання. Поклала руки на коліна й сіла прямо. Оркестранти стали пробувати звук, наструнчуватися. Залу виповнило звукове розмаїття — тривимірний найживіший звук, який я будь-коли чула. Волосся стало сторч, і захопило дух.

Вілл скоса подививсь на мене, а на його обличчі все ще були сліди веселощів. « Добре , — відбилося в нього на лиці, — ми будемо цим насолоджуватися ».

Вийшов диригент, двічі постукав по пюпітру, й стало тихо. Я відчувала це заціпеніння — глядачі завмерли в сподіванні. Потім він опустив свою паличку, й чисте суголосся запанувало в залі. Я фізично відчувала музику, вона долинала не лише до моїх вух, вона текла крізь мене, навколо мене, змушувала вібрувати всі мої чуття. Тіло вкрилось сиротами, а долоні спітніли. Вілл нічого такого мені не розповідав. Я думала, мені буде нудно. А воно було найчудовніше з того, що я будь-коли чула.