Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Минуло півгодини, поки я зміркувала, що інші дівчата вже пішли.

Перегодом, коли зірки поховались за нічними хмарами, моя сестра знайшла мене там, в осередді лабіринту. Як я вже казала, вона дуже розумна. У всякому разі розумніша за мене.

Вона єдина знайома мені людина, яка могла б безпечно вибратися з лабіринту.

— Ти будеш сміятись. Я записалася в бібліотеку.

Вілл дивився на свою колекцію компакт-дисків. Він розвернув візок і чекав, поки я поставлю його напій у тримач.

— Справді? Що ти читаєш?

— О, нічого путнього. Тобі таке не сподобається. Про хлопців, дівчат, романтику. Але мені подобається.

— Ти ж кілька днів тому читала мою Фланнері О’Коннор. — Він сьорбнув. — Коли я нездужав.

— Оповідання? Не можу повірити, що ти це помітив.

— Я не міг не помітити. Ти не поклала її на місце. А я не міг її підняти.

— А-а-а…

— Не читай сміття. Візьми оповідання О’Коннор додому. Краще їх читай.

Я збиралася сказати «ні», а тоді зрозуміла, що насправді не знаю, чому відмовляюся.

— Добре. Я поверну, щойно прочитаю.

— Кларк, постав якусь музику.

— Що ти хочеш?

Він сказав мені, киваючи приблизно туди, де міг бути диск, і я перерила все, поки не знайшла його.

— У мене є друг — перша скрипка в симфонічному оркестрі. Він зателефонував і сказав, що наступного тижня грає тут неподалік. Цей твір. Ти його знаєш?

— Я нічого не знаю про класичну музику. Хіба іноді мій тато випадково налаштовується на Classic FM, але…

— Ти ніколи не була на концерті?

— Ні.

Він був вражений.

— Ну, раз я ходила на «Вестлайф». Але навряд чи це можна вважати підхожим прикладом. То був вибір моєї сестри… О, і я мала йти на Роббі Вільямса — на двадцять другий день народження, але в мене сталось харчове отруєння.

Вілл так на мене подивився, ніби мене на декілька років ув’язнили в підвалі.

— Ти повинна піти. — Він дав мені квитки. — Це буде справді гарно. Візьми маму.

Я розсміялася й похитала головою.

— Ой, сумніваюсь. Моя мама майже не виходить надвір. І це не зовсім моє.

— Ну, фільми з субтитрами теж були не зовсім твоє.

Я насупилась.

— Вілле, я не твій проект. Це не «Моя чарівна леді».

— «Пігмаліон».

— Що?

— П’єса, про яку ти говориш. Це «Пігмаліон». «Моя чарівна леді» — всього-на-всього її позашлюбна дитина.

Я подивилася на нього. Це не спрацювало. Я поставила компакт-диск. Коли обернулась, він усе ще хитав головою.

— Кларк, ти страшенний сноб.

— Що? Я?

— Ти відмежовуєшся від найрізноманітніших вражень, бо кажеш собі — «це не моє».

— Та ж ні.

— Звідки ти знаєш? Ти нічого не зробила, ніде не була. Звідки в тебе може взятись уявлення, що саме твоє?

Як може така людина, як він, мати бодай найменше уявлення, як це — бути мною? Мене розлютило, що він свідомо не розуміє цього.

— Кажи далі. Розплющ очі.

— Ні.

— Чому?

— Бо мені незручно. Я почуваюсь як… Я відчуваю, що вони дізнаються.

— Хто? І що дізнаються?

— Усі інші дізнаються, що я інакша.

— Як ти думаєш, що я відчуваю?

Ми дивилися одне на одного.

— Кларк, щоразу, як я кудись виходжу, люди дивляться на мене, наче я інакший.

Ми сиділи в тиші, коли заграла музика. Віллів батько говорив у вітальні по телефону, і наче звідкись іздалеку у флігель долинали звуки приглушеного сміху. «Вхід для інвалідів там» , — сказала жінка на іподромі. Наче він належав до іншого виду.

Я дивилась на обкладинку компакт-диска.

— Я піду, якщо ти підеш зі мною.

— А сама ти не підеш?

— У жодному разі.

Ми сиділи там, поки він намагався це перетравити.

— О Господи. Ти наче колька в дупі.

— Ти постійно мені це кажеш.

Цього разу я нічого не планувала, нічого не очікувала. Я просто тихо сподівалася, що, незважаючи на фіаско на іподромі, Вілл усе ще готовий покинути флігель. Його друг, скрипаль, надіслав нам обіцяні безкоштовні квитки та інформаційну програмку. Це було за сорок хвилин їзди від готелю. Я виконала домашнє завдання: перевірила розміщення паркованки для інвалідів, заздалегідь туди зателефонувала, щоб оцінити, як найкраще докотити візок Вілла до місця. Вони посадять нас спереду, я сидітиму на розкладному стільці поруч із Віллом.

— Насправді це найкраще місце, — весело сказала жінка в касі. — Ви відчуватимете сильніший вплив, коли сидітимете поруч оркестрової ями. Я часто хотіла сама там сісти.

Вона навіть запитала, чи не потрібно зустріти нас на паркованці, щоб допомогти й показати нам наші місця. Я боялася, що Вілл почуватиметься некомфортно, тому подякувала й відмовилась.