Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Може, поїдемо додому? — запропонував Натан, витираючи рота. — Було добре, але ж ми не хочемо потрапити в затор?

— Чудово. — Я скрутила свою паперову серветку й жбурнула її у відро на сміття. Вілл викинув третину своєї булочки.

— Йому не сподобалось? — запитала жінка, коли Натан покотив Вілла по траві.

— Не знаю, може б, йому більше сподобалося без гарніру з роззяв, — проказала я й кинула лишки в сміттєве відро.

Однак дістатись до автомобіля та піднятися до пандуса виявилося не легко. За ті кілька годин, що ми провели на іподромі, машини приїжджали й від’їжджали, тому паркованка перетворилась на справжню багнюку. Навіть із Натановою вражаючою силою та моєю допомогою ми не подужали проїхати й півгазону до машини. Колеса візка буксували, скрипіли й не могли рушити з місця й на кілька дюймів. Наші з Натаном ноги ковзали в багні, на взуття налипав бруд.

— Нічого не вийде, — сказав Вілл.

Я не хотіла його слухати. Я не хотіла думати, що цей день так жахливо скінчиться.

— Думаю, нам потрібна допомога, — промовив Натан. — Я не можу навіть викотити візок на стежку — він застряг.

Вілл голосно зітхнув. Я його ще ніколи таким не бачила.

— Вілле, я міг би перенести тебе на переднє сидіння, якщо його трохи відхилити назад. А тоді ми з Луїзою зможемо забрати візок.

Вілл крізь зуби пробурмотів:

— Ви б іще пожежників викликали.

— Вибач, друже, — сказав Натан, — але ми з Лу самі не впораємось. Лу, ти гарніша за мене — йди-но приведи ще кілька пар рук.

Вілл заплющив очі, сціпив зуби, а я побігла до трибун.

Важко повірити, що так багато людей могло відмовитися допомогти, коли мова зайшла про інвалідний візок, що застряг у багні, особливо коли крик про допомогу лунав із вуст дівчини в міні-спідниці, яка мило всміхалася. Я, звичайно, не дуже розуміюся з незнайомими людьми, але відчай зробив мене безстрашною. Я ходила від групи до групи любителів верхогонів з проханням просто приділити мені кілька хвилин і допомогти. Вони дивилися на мене й на мій одяг так, наче я заманюю їх у якусь пастку.

— Це для чоловіка в інвалідному візку, — прохала я. — Він застряг.

«Ми чекаємо наступного етапу», — казали вони. Або «пробачте». Або «я мушу бути тут до о пів на третю — ми зробили ставку на цього коня».

Я навіть думала попрохати жокея або й двох. Та коли підійшла до загону, то побачила, що вони ще менші за мене.

Коли я дійшла до парадного кола, то шаленіла від люті. Підозрюю, що я навіть шкірилася до людей, а не всміхалася. І як-то вже зраділа, коли побачила парубків у смугастих сорочках поло. На їхніх спинах було написано «Остання межа Маркі», й вони судомно стискали бляшанки з-під пива «Пілснер» і «Теннетс екстра». З акценту я зміркувала, що вони десь із північного сходу, і з вигляду їхнього було знати, що останню добу парубота не просихала. Вони зраділи, коли я підійшла, і я боролася зі спокусою знов показати їм пальця.

— Сонечко, ану всміхнися. У Маркі останні парубоцькі вихідні, — незрозуміло пробурмотів один із них, кладучи руку мені на плече.

— Сьогодні понеділок, — я забрала руку.

— Жартуєш… Уже понеділок?

Він похитнувся.

— Ану, поцілуй його.

— Насправді, — почала я, — я хочу попрохати вас про допомогу.

— Усе, що завгодно, кицю. — Він хтиво підморгнув.

Його товариші хиталися навколо нього, мов водорості.

— Та ні, справді. Мені потрібно, щоб ви допомогли моєму другові. Біля автостоянки.

— Шкода, але я не певен, що здужаю допомогти йому, кицю.

— Гей, ви. Маркі, почався наступний забіг. Ти робив ставку? Я, здається, робив.

Вони повернули назад до треку, втрачаючи до мене цікавість. Я оглянулася на паркованку й уздріла згорблену постать Вілла й поруч Натана, який силкувався витягнути його візок. Я в’явила, як повертаюсь додому й розповідаю Вілловим батькам, що ми кинули супердорогий візок на паркованці.

І тут я побачила татуювання.

— Він солдат, — вигукнула я. — Колишній солдат.

Один за одним вони повернулися.

— Його було поранено. В Іраку. Ми просто хотіли добре провести час. Але ніхто не хоче нам допомогти. — Я відчула, як на очі навертаються сльози.

— Ветеран? Ти серйозно? Де він?

— На паркованці. Я просила багато кого, але ніхто не хоче допомогти.

Здавалося, їм знадобилася хвилина чи дві, щоб перетравити те, що я сказала. Але потім вони ошелешено подивились один на одного.

— Нумо, хлопці. Так не може бути.

Парубки, похитуючись, пішли за мною. Я чула, як вони перемовляються проміж себе, бурмочучи: «Кляті цивільні… вони не в’являють, як це…»