Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Кіоск?

— Так.

Я нахилилась до неї.

— Будь ласка, — попрохала я. — Ми приїхали здалеку, і мій друг не добре мається на холоді. Чи можна якось дістати столика тут? Нам потрібно відвезти його в тепло. Дуже важливо, щоб у нього був гарний день.

Вона покривилася.

— Мені дуже шкода, — сказала жінка. — Я не можу ігнорувати правила. Проте внизу є зона для відпочинку інвалідів, де можна зачинити двері. Трек, певна річ, ізвідти не видно, але там досить затишно. Є обігрівачі й таке інше. Ви могли б там поїсти.

Я вирячилась на неї. Відчувала, як угору від моїх гомілок повзе напруга. Я думала, що скам’янію.

Я подивилась на її бейдж.

— Шерон, — мовила я. — Тут же ж багато вільних столиків. Природно, було б краще, щоб за ними хтось сидів, аніж щоб половина з них порожніла. Невже це через якісь дивні класові правила у вашій інструкції?

Її усмішка виблискувала під електричним світлом.

— Мадам, я пояснила вам ситуацію. Якщо ми послабимо правила для вас, нам доведеться робити це для всіх.

— Але в цьому немає сенсу, — сказала я. — Дощовий полудень понеділка. У вас є вільні столики. Ми хочемо купити поїсти. Доволі дорогу їжу, із серветками та всім іншим. Ми не хочемо їсти свинячі рулетики й сидіти в гардеробі без вікон, хоч би як затишно там було.

Відвідувачі почали повертатися в наш бік, їх зацікавила суперечка біля дверей. Я бачила, що Вілл тепер збентежений. Вони з Натаном зрозуміли, що щось пішлося не так.

— Тоді вам варто купити значок VIP-зони.

— Добре! — Я полізла в сумку й почала там нишпорити, шукаючи свого гаманця. — Скільки коштує значок VIP-зони? — Звідти вилетіли серветки, старі автобусні квитки й Томасова машинка. Мені було байдуже. Я збиралася шикарно пообідати в ресторані. — Ось. Скільки? Ще десять? Двадцять? — Я тицьнула їй жменю купюр.

Вона подивилася на мою руку.

— Вибачте, мадам, тут ми не продаємо значки. Це ресторан. Вам доведеться повернутися до каси.

— Тієї, що по другий бік іподрому?

— Так.

Ми вирячились одна на одну.

Почувся голос Вілла.

— Луїзо, ходімо.

Я відчула, як мої очі раптово наповнюються слізьми.

— Ні, — промовила я, — це смішно. Ми стільки їхали! Побудьте тут, а я піду куплю нам усім значки VIP-зони. І тоді пообідаємо.

— Луїзо, я не голодний.

— Все буде добре, коли ми поїмо. Ми подивимося на коней. Все буде добре.

Натан ступив уперед і поклав руку мені на плече.

— Луїзо, я думаю, Вілл просто хоче повернутися додому.

Ми привернули до себе увагу всього ресторану. Погляди відвідувачів пробігали повз мене, зупинялися на Віллові й затьмарювалися слабкими виявами жалю або й навіть огиди. Я це відчувала. Я відчувала, що це був геть-чисто провал. Я подивилася на жінку, якій не забракло совісті принаймні зніяковіти, коли Вілл заговорив.

— Ну, дякую, — сказала я їй. — Дякуємо, що були такі скажено люб’язні.

— Кларк, — у голосі Вілла вчувалося попередження.

— Дуже рада, що ви так ідете назустріч клієнтам. Авжеж, я рекомендуватиму вас усім, кого я знаю.

— Луїзо!..

Я схопила сумку й засунула її під пахву.

— Ви забули свою машинку, — крикнула вона, коли я пролетіла крізь двері, які Натан відчинив для мене.

— Їй теж потрібен той клятий значок? — огризнулась я й пішла в ліфт.

Ми спустилися мовчки. Більшу частину короткого шляху я намагалась перестати труситися від люті.

Коли ми спустились, Натан пробурмотів:

— Мабуть, треба щось купити в кіоску. Минуло вже кілька годин, відтоді як ми їли. — Він подивився на Вілла, і я зрозуміла, кого він мав на увазі.

— Чудово, — весело погодилась я й перевела дух. — Я хочу чогось хрусткого. Може, по смаженій свинині?

Ми замовили три булочки зі свининою, піджаркою та яблучним соусом і, присівши під смугастим тентом, це все з’їли. Я сіла на невелику сміттєву урну й опинилась на одному рівні з Віллом. Я давала йому невеличкі шматочки м’яса, попередньо подрібнивши їх пальцями. Дві жінки за прилавком удавали, що не дивляться на нас. Я бачила, як кутиками очей вони спостерігають за Віллом, час від часу щось бурмочучи одна до одної, коли думали, що ми не дивимось. Я майже чула, як вони кажуть: «Бідолашний чоловік. Яке жахливе життя!» Я глянула на них — як вони могли так дивитися на нього? Не хотілось думати, як почувався Вілл.

Дощ ущух, але відкритий для всіх вітрів іподром раптово став безрадісним, на його коричнево-зеленій поверхні валялися викинуті квитанції, а видноколо стало пласким і порожнім. Відколи почало дощити, паркованка спорожніла, і вдалині ми могли тільки чути спотворений звук гучномовця, коли він оголошував новий забіг.