Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Моя уява витворювала несподівані речі: коли там сиділа, я почала думати про те, про що не думала вже багато років, давні емоції наринули на мене, з’явилися нові думки та задумки, ніби саме сприйняття видозмінилося. Це було занадто, проте я не хотіла, щоб воно впинялося. Я хотіла сидіти там вічно. Я глянула на Вілла. Він був захоплений, він несподівано став розкутим. Я відвернулася — раптом стало чомусь страшно дивитися на нього. Я боялася, що він може відчути всю глибину своєї втрати, ступінь своїх жахіть. Життя Вілла Трейнора виходило далеко за межі мого. Хто я така, щоб казати йому, як він повинен хотіти прожити його?

Віллів друг залишив записку, в якій прохав прийти за лаштунки й зустрітися з ним після концерту, але Вілл не схотів. Я намагалась його переконати, однак з виразу обличчя зрозуміла, що це марно. Я не звинувачувала його. Згадала, як дивилися на нього колишні колеги по роботі — то була суміш жалю, відрази й навіть полегшення, що вони самі уникнули такого удару долі. Я припускала, що у Вілла було вже надто багато таких зустрічей.

Ми зачекали, доки зала спорожніє, а потім я викотила його. Далі ми спустилися ліфтом до автостоянки, і я завантажила Вілла в машину. Я була небагатослівною. У моїй голові все ще лунала музика, і я не бажала, щоб вона стихала. Я верталася до неї знову й знову. Мені здавалося, що Віллів товариш, граючи, повністю розчинився у своїй грі. Раніше я не розуміла, що музика може відкривати нас самих, може переносити нас у місця, про існування яких композитор навіть не здогадувавсь. Вона накладає свій відбиток навіть на повітря навколо вас, і ви наче забираєте із собою її залишки. На якийсь час, коли ми сиділи в залі, я зовсім забула, що зі мною Вілл.

Ми під’їхали до флігеля. Перед нами, ледь виглядаючи з-за стін, виднів замок. Освітлений повним місяцем, він безтурботно дивився з вершини пагорба вниз.

— Отже, тобі не подобається класична музика.

Я поглянула в дзеркало заднього виду. Вілл усміхався.

— Мені взагалі не сподобалося.

— Так, авжеж.

— А особливо не сподобалось, де скрипка грала сама без оркестру.

— Я бачив, що не сподобалося. Тобі навіть сльози на очі навернулися, так жахливо це було.

У відповідь я всміхнулась.

— Мені справді сподобалося, — промовила я. — Не певна, що мені припала б до сподоби вся класична музика, але почуте було дивовижним. — Я потерла ніс. — Дякую. Дякую, що запросив мене.

Ми сиділи в тиші й дивились на замок. Зазвичай уночі він купався в жовтогарячому відблиску розміщених навколо фортечного муру ліхтарів. Але сьогодні, при повному місяці, здавалося, його затопила ефірна синь.

— Як думаєш, яку музику там грали? — спитала я. — Вони ж там щось слухали.

— У замку? Щось середньовічне. Лютні, струнні. Мені таке не дуже до смаку, але я дещо маю і, якщо хочеш, можу дати послухати. А як хочеш справді зрозуміти, то походи по замку в навушниках.

— Ні, я не дуже хочу йти в замок.

— Це завжди так, якщо живеш десь поруч.

Моя відповідь була ухильна. Ми сиділи там доволі довго, прислухаючись, як стихав двигун.

— Гаразд, — сказала я, знімаючи пасок безпеки. — Нас чекають вечірні процедури.

— Зачекай хвильку, Кларк.

Я повернулася до нього. Обличчя Вілла було затінене, і я не бачила його виразу.

— Просто зачекай. Ще хвилинку.

— Усе гаразд? — Мій погляд ковзнув униз на його візок: я боялася, що його притиснуло чи він застряг абощо.

— Зі мною все гаразд. Я просто…

Я дивилась, як блідий комір контрастує з темним піджаком.

— Не хочу йти туди так одразу. Просто хочу сидіти й не думати… — Він проковтнув слину. Навіть у напівтемряві було видно, яких зусиль він докладав. — Я просто… хочу бути чоловіком, який ходив на концерт із дівчиною в червоній сукні. Просто ще кілька хвилин.

Я відпустила ручку дверцят.

— Звичайно.

Я заплющила очі й поклала голову на підголівник. Якийсь час ми сиділи отак укупці, двійко людей, що полинули в стихлу музику, наполовину сховані у тіні замку на місячному пагорбі.

Ми з сестрою ніколи не говорили про те, що сталося вночі в лабіринті. Я не зовсім упевнена, що ми мали, що сказати. Вона трохи мене обняла, якийсь час допомагала знайти мій одяг, а потім марно шукала у високій траві мої туфлі, поки я не сказала їй, що це не важливо. Я б однаково більше їх не носила. А потім ми повільно йшли додому — я босоніж, а вона тримала мене під руку, хоч ми не ходили так, відколи вона вчилася в першому класі, а мама наполягала, щоб я не відпускала її саму.