Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Вечір наближався. Не знаю, хто з нас нервувався більше — Вілл чи я. Я досі гостро відчувала провал нашої останньої прогулянки, а місіс Трейнор додавала неспокою: чотирнадцять разів приходила у флігель, щоб перепитати, де й коли відбудеться концерт і що саме ми робитимем.

— Вечірній туалет Вілла забирає трохи часу, — сказала вона. Місіс Трейнор хотіла впевнитися, що нам хтось може допомогти. Натан мав інші плани. Містера Трейнора того вечора не було вдома.

— Це півтори години якнайменше, — сказала вона.

— І це неймовірно нудно, — додав Вілл.

Я зрозуміла, що він шукав привід, аби не йти.

— Я це зроблю, — заявила я. — Якщо Вілл скаже мені, що робити. Я не проти залишитися, щоб допомогти. — Я сказала це раніше, аніж збагнула, на що погодилась.

— О, це справді те, на що нетерпляче ми обоє чекаємо, — пробуркотів Вілл, коли його мати пішла. — Ти добре роздивишся мій зад, а мене помиє дівчина, яка мліє від оголеної плоті.

— Я не млію від оголеної плоті.

— Кларк, я зроду не бачив нікого, хто поводиться з тілом невміліше за тебе. Ти поводишся так, наче воно радіоактивне.

— То хай твоя мама це зробить, — огризнулась я.

— Так, тоді весь задум буде ще привабливішим.

А потім виник клопіт із гардеробом. Я не знала, що вдягнути.

Я неправильно вдягнулась на верхогони, то як могла знати, що не зроблю знову такої помилки? Я спитала Вілла, що краще вдягти, і він подивився на мене так, ніби я збожеволіла.

— Світло вимкнуть, — пояснив він. — Ніхто не буде на тебе дивитися. Всі зосередяться на музиці.

— Ти нічого не знаєш про жінок, — відповіла я.

Урешті-решт я принесла чотири різні вбрання, затягнувши їх в автобус у старезному татовому чохлі на одяг. Це був єдиний спосіб змусити переконати себе піти на все.

Натан приїхав на вечірню зміну о пів на шосту, і, поки він був із Віллом, я зникла у ванній, щоб підготуватися. Спочатку я вдягла те, що називала «артистичним» нарядом, — зелену сукню з припасованими до неї величезними бурштиновими намистинами. Я думала, що люди, які ходять на концерти, мусять бути артистичними та яскравими. Вілл і Натан витріщились на мене, коли я ввійшла у вітальню.

— Ні, — категорично промовив Вілл.

— Щось подібне одягла б моя мама, — додав Натан.

— Ти ніколи не казав мені, що твоя мама — Нана Мускурі [21] Нана Мускурі — грецька співачка. , — сказав Вілл.

Я чула їхній сміх, коли зникла у ванній кімнаті.

Другим убранням була строга чорна сукня, скроєна по косій, з білим комірцем і манжетами, які я зробила сама. На мою думку, вона була одночасно елегантною і з паризьким шиком.

— Ти наче збираєшся подавати морозиво, — завважив Вілл.

— З тебе була б чудова покоївка, — схвально вигукнув Натан. — Не соромся носити це вдень. Кажу тобі.

— А тепер попроси її витерти пил на плінтусі.

— Еге, він таки трохи запорошений.

— Ви обидва, — процідила я, — завтра питимете чай з «Містером Мускулом».

Я відкинула вбрання номер три — широкі жовті штани, передбачаючи Віллові порівняння з Ведмедем Рупертом, натомість одягла свій четвертий варіант — вінтажну сукню з темно-червоного атласу. Її було зшито для скромнішого покоління, і я завжди потайки молилася, щоб блискавка зійшлася на талії, хоч у ній я мала фігуру як у старлетки з 1950-х. Ця сукня давала «ефект», це було вбрання, в якому просто неможливо не мати чудовий вигляд. Я накинула на плечі сріблясте болеро, обгорнула шию сірим шовковим шарфом, щоб прикрити декольте, наклала трохи помади й увійшла у вітальню.

— Ого! — захоплено вигукнув Натан.

Очі Вілла бігали по моїй сукні. Аж тоді я зрозуміла, що він перевдягнувся в сорочку та піджак. Чисто виголений і з підстриженим волоссям, Вілл був напродиво гарний. Я не могла стриматися від усмішки, коли його побачила. І річ була не в тому, який вигляд він мав, а в тому, що таки доклав певних зусиль.

— Це те, що треба, — сказав Вілл. У його спокійному голосі вчувалась неупередженість. І коли я почала поправляти комірець, він додав: — Але піджак зніми.

Вілл мав рацію. Я знала, що болеро не зовсім пасувало. Я взяла його, обережно склала й повісила на спинку стільця.

— І шарф.

Моя рука автоматично звелась до шиї.

— Шарф? Чому?

— Бо негоже. Подивимося, що ти намагаєшся приховати за ним.

— Але я… тоді декольте надто велике.

— То й що? — Він знизав плечима. — Кларк, якщо ти збираєшся вдягнути сукню, то повинна впевнено її носити. Ти маєш психічно та фізично її заповнити.