Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Я пішла назад у будинок, не обертаючись. Сіла у вітальні й дивилась телевізор, поки мої батьки не увійшли слідом, переглядаючись і вдаючи, що нічого не помітили.

Минуло майже десять хвилин, коли я почула, як місіс Трейнор завела автомобіль і поїхала.

Додому прийшла моя сестра й за п’ять хвилин, гримаючи сходами, увірвалася в мою кімнату.

— Так, заходь, — відповіла я. Я лежала на ліжку, випроставши ноги на стіну та вдивляючись у стелю. На мені були колготки й сині в блискітках шорти, що в такому положенні непривабливо висіли на моїх стегнах.

— Це правда? — поцікавилась Катрина, стоячи біля дверей.

— Що Димпна Гришем таки прогнала свого нікчемного брехуна й волоцюгу чоловіка?

— Не смішно. Я про твою роботу.

Я водила великим пальцем ноги по малюнку на шпалерах.

— Так, я повідомила, що звільняюся. Так, я знаю, що мама й тато не дуже зраділи цьому. Так, так, так, хоч би що ти сказала мені.

Вона обережно зачинила за собою двері, потім усілась на краю ліжка та вилаялася:

— Я, в біса, не вірю тобі!

Вона відсунула мої ноги, і я сповзла по стіні на ліжко. Я сіла, випрямившись.

— Ой.

Її обличчя було багряно-червоного відтінку.

— Я не вірю тобі. Мама в розпачі. Тато вдає, що все гаразд, але він теж у розпачі. Де їм узяти гроші? Ти ж знаєш, що тато вже панікує через це. Чому, в біса, ти йдеш з такої справді добрячої роботи?

— Не повчай мене, Трино.

— Хтось мусить! Ти ніде не заробиш стільки, скільки платять там. І як це позначиться на твоєму резюме?

— О, вдавай, що ти особисто в цьому не зацікавлена.

— Що?

— Тобі все одно, що я роблю, поки ти можеш поїхати й поновити свою надзвичайно успішну кар’єру. Я потрібна лише для того, щоб забезпечувати сім’ю грошима й бути чортовою нянькою. Тобі начхати на інших! — Я знала, що підла й огидна в той момент, але не могла стримуватись. Усе-таки життєва ситуація моєї сестриці спричинилась до такого хаосу в нас. Невдоволення, що накопичувалось роками, почало виливатися з мене. — Ми всі повинні виконувати ненависну роботу, щоб маленька Катрина могла реалізувати свої чортові амбіції.

— Зараз не про мене йдеться.

— Невже?

— Ні, це ти не можеш втриматися на жодній нормальній роботі, яку тобі пропонували за ці місяці!

— Ти нічого не знаєш про мою роботу, зрозуміла?!

— Я знаю, що платня за неї набагато більша від мінімального заробітку. Ось усе, що мені потрібно знати.

— Не все в житті вирішують тільки гроші, ти знаєш.

— Справді? Зійди вниз і скажи це мамі й татові.

— Як ти смієш вичитувати мені чортову нотацію про гроші, коли сама роками нічогісінько не платила за цей дім.

— Ти знаєш, що я не можу собі багато дозволити через Томаса.

Я почала виштовхувати сестру за двері. Не пригадую, коли я востаннє била її, але зараз я дуже хотіла когось вдарити і боялася, що буде, коли вона залишиться тут зі мною.

— Забирайся геть, Трино, зрозуміла? Просто йди й залиш мене саму.

Я гримнула дверима перед її обличчям. І коли почула, як вона повільно спускається вниз по сходах, то вирішила не думати, що вона скаже моїм батькам, не перейматися тим, що вони сприймуть це як доказ мого катастрофічного невміння робити щось корисне. Я воліла не згадувати про Саїда зі Служби зайнятості й не думати про те, як я поясню причини звільнення з цієї найоплачуванішої роботи для некваліфікованих працівників. Я не бажала думати про птахоферму й про те, як десь у її глибоких закутках, мабуть, і досі лежать поліетиленовий комбінезон і гігієнічна шапочка з моїм іменем.

Я лежала й думала про Вілла, про його гнів та смуток. Про те, що сказала його мати, — що я була одна з небагатьох, хто зумів достукатись до нього. Я згадувала про те, як він намагавсь не розсміятися, слухаючи пісню «Мавпокрай» тієї ночі, коли за вікном крутився золотавий сніг. Я думала про теплу шкіру, м’яке волосся й руки живої людини, яка була набагато розумнішою й дотепнішою за мене, проте не бачила для себе кращого майбутнього, окрім як знищити себе. Зрештою моя голова впала на подушку і я розревлась, бо життя раптом видалось мені набагато похмурішим і складнішим, ніж я думала. Я хотіла повернутись назад у часи, коли моїм найбільшим клопотом було те, чи ми з Френком замовили доволі булочок з родзинками.

У двері постукали.

Я висякалась.

— Катрино, йди геть.

— Пробач.

Я втупилась у двері.

Її голос був приглушений, неначе губи притулились до замкової шпарини.

— Я з вином. Упусти мене, заради Бога, бо мама почує. У мене під светром два келихи, а ти знаєш, що вона думає про наші пиятики в кімнаті.