Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Он як, — відповіла я.

— Ви ж не заперечуєте, правда? А на вихідні я просто змирюся з «дизайнерською» щетиною.

Я не могла розмовляти з ним. Мені було тяжко подивитись йому в очі. Це скидалось на стан, коли дізнає´шся про зраду свого коханого. Я почувалася так, ніби він зрадив мене.

— Кларк.

— М-м!

— У вас один із тих нервово-тихих днів? Що подіялося з невиправною щебетухою?

— Вибачте, — сказала я.

— Це через Бігуна? Що він зробив цього разу? Він же ж не пішов чи втік, га?

— Ні.

Я взяла м’яке пасмо Віллового волосся між вказівним та середнім пальцями і розкрила ножиці, щоб підрізати те, що стирчало. Ножиці завмерли в повітрі. Як вони це зроблять? Вколють його? Дадуть таблетки? Чи просто покинуть у кімнаті з лезами?

— У вас стомлений вигляд. Я не збирався цього казати, але вигляд у вас до біса жахливий.

— Та невже?

Як вони допоможуть людині, яка не спроможна ворушити своїми кінцівками? Я подивилась на його зап’ястки, які завжди були закриті під довгими рукавами. Тижнями я вважала, що це через мерзлякуватість — він мерзне більше, ніж ми. Ще одна брехня.

— Кларк.

— Так.

Я була рада, що стояла позаду нього. Мені не хотілось, щоб він бачив моє обличчя.

Він завагався. Там, де його шия раніше була прикрита волоссям, шкіра була особливо бліда. Вона була м’яка, біла й здавалась якоюсь незахищеною.

— Послухайте, вибачте мою сестру. Вона була… була дуже засмучена, але це не дає їй право говорити грубощі іншим. Іноді вона надто прямолінійна. Вона не розуміє, як це дратує людей. — Він зупинився. — Мабуть, саме тому їй подобається Австралія.

— Ви про те, що там вони кажуть одне одному правду?

— Що?

— Нічого. Підніміть голову, будь ласка.

Я швидко обрізувала й причісувала волосся, методично працюючи над його головою, допоки волосинку до волосинки не було підстрижено і все навколо його ніг не було всипане ними.

Надвечір мені стало все зрозуміло. Поки Вілл дивився з батьком телевізор, я взяла аркуш паперу з принтера, ручку зі склянки на вікні в кухні й написала все, що хотіла сказати. Я згорнула аркуш, знайшла конверт і залишила його на кухонному столі, адресуючи матері Вілла.

Коли я виходила, Вілл розмовляв з батьком. Ще й більш від того, він сміявся. Я зупинилася в холі із сумкою на плечі, прислухаючись. Чому він сміється? Що могло його розвеселити, якщо це лише справа кількох тижнів і він піде з життя?

— Я йду, — крикнула я через поріг і пішла.

— Заждіть, Кларк… — почав він, але я вже зачинила за собою двері.

Під час короткої поїздки в автобусі я думала, що скажу батькам. Вони розлютяться, що я покинула, як вони думали, ідеальну та добре оплачувану роботу. Після першого шоку моя мати буде співчувати й захищати мене, стверджуючи, що це було занадто. Батько, мабуть, запитає, чому я не беру приклад із сестри. Він часто питає про це, хоч я не належала до тих, хто зруйнував своє життя вагітністю й вимагав від родини фінансової підтримки та допомоги в догляданні дитини. У нашій хаті не годилося говорити таке, бо моя мати вважала, що це все одно що стверджувати, буцім Томас не був дар від Бога: усі діти — Божий дар, навіть ті, хто вживає слово «недоумок» і чия присутність означає, що половина потенційних годувальників у нашій родині не може знайти собі гідної роботи.

Я не могла сказати батькам правду. Хоч я й не була нічого винна ні Віллові, ані його родині, а проте не хотіла, щоб їх тривожили допитливі сусіди.

Усі ці думки метушилися в моїй голові, коли я вийшла з автобуса й пішла пагорбом униз. Дійшовши до рогу нашої вулиці, я почула крики, відчула слабку вібрацію в повітрі й нараз про все забула.

Невеликий натовп зібравсь навколо нашого будинку. Я поквапилась, побоюючись, чи не сталося чогось, але потім уздріла моїх батьків на ґанку й зрозуміла, що це був не наш будинок. То була остання з довгої серії маленьких воєн, що характеризували подружнє життя наших сусідів.

Ричард Гришем не був найвірніший чоловік, і це не було новиною для сусідів. Та, беручи до уваги сцену в саду, це було новиною для його дружини.

— Ти думав, що я дурна?! Вона була в твоїй футболці! У тій, що я замовила тобі на день народження!

— Дитинко… Димпно… це не те, що ти думаєш.

— Я зайшла по твої кляті яйця по-шотландському. А там вона, у футболці! Безсоромна! Я ж навіть не люблю яйця по-шотландському!

Я вповільнила ходу, пробираючись крізь невеликий натовп до наших воріт і спостерігаючи, як Ричард ухиляється від dvd-програвача. Слідом за ним полетіла пара черевиків.