Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Відверто кажучи, були часи, коли сад ставав болем. Ніщо так не розчаровує, як створення нової клумби: вона не квітне, якийсь слизький паразит знищує за ніч цілий ряд чудових цибулькових. Проте навіть коли я скаржилась на час та затрачені на догляд за всім цим зусилля, на те, як боліли мої коліна після ранкового поління бур’янів, чи на мій манікюр, який ніколи не був ідеальним, я це любила. Я любила відчуття втіхи від перебування на свіжому повітрі, пахощі саду, відчуття ґрунту між пальцями, втіху від того, коли споглядаєш, як все живе, пломеніє, чарує своєю власною недовговічною красою.

Після нещасного випадку з Віллом я не доглядала сад цілий рік. Причина була не лише в часі, хоча нескінченні години, проведені в лікарні, роз’їзди машиною, зустрічі — о Боже, ці зустрічі! — забирали так багато часу. Минула піврічна відпустка з особистих причин, та й цього було не досить.

Бувало, що я сумнівалася, чи є в усьому цьому сенс: я платила садівникові, який приходив і пильнував у саду чистоти, а я тільки швидкоплинно поглядала на нього протягом майже цілого року.

Та коли я забрала Вілла додому, коли переробили й підготували флігель, я зрозуміла, що садові треба дати нове дихання. А синові — те, що можна було показати йому й сказати без слів — усе може змінюватися, виростати чи гинути, але життя триває далі; усі ми — частина величезного циклу, малюнку, зрозумілого одному Богові. Звісно, я не могла прямо сказати йому про це — ми з Віллом ніколи багато одне з одним не говорили, — але я хотіла показати це йому. Мовчки запевнити, якщо так можна сказати, що світ більший, а майбутнє яскравіше, ніж йому здається.

Стівен попихав коцюбою вогонь. Він вправно розворушив залишки напівобгорілих полін, випустивши гарячі вогники в комин, і поклав посередині нове поліно. По тому, як завжди, відійшов, із тихим задоволенням спостерігаючи, як полум’я охоплює деревину, й витер руки об свої вельветові штани. Я ввійшла до кімнати й простягнула йому склянку з питвом.

— Дякую. Джорджина спуститься?

— Мабуть, ні.

— Що вона робить?

— Дивиться нагорі телевізор. Сказала, що хоче побути сама. Я питала.

— Вона отямиться. Мабуть, це через зміну часових поясів.

— Твоя правда, Стівене. Зараз ми їй не дуже потрібні.

Ми стояли мовчечки й дивилися на вогонь. У кімнаті довкола було темно й тихо, тільки шибки на вікнах злегка дрижали від поривів вітру з дощем.

— Огидна ніч.

— Так.

Собака забрів у кімнату й, відсапуючись, умостився навпроти вогнища, захоплено дивлячись на нас обох ізнизу вгору.

— То що ти думаєш? — запитав він. — Про стрижку.

— Я не знаю. Хочеться вірити, що це добрий знак.

— Ця Луїза — дівчина з характером, правда?

Я помітила, як мій чоловік усміхнувся сам до себе. « Тільки не вона », — подумала я, але потім прогнала цю думку геть.

— Так, думаю, що так.

— Вона нам потрібна? Як гадаєш?

Перш ніж відповісти, я ковтнула. Джину на два пальці, зі скибочкою цитрини, й побільше тоніка.

— Хто його знає, — відповіла я. — Не відаю вже, що тепер правильно, а що — ні.

— Вона йому подобається. Я певен цього. Ми розмовляли якось увечері, дивлячись новини по телевізору, і Вілл двічі згадав про неї. Досі такого не було.

— Добре. Але не обнадіюй себе.

— По-твоєму, я себе обнадіюю?

Стівен відвернувся од вогню. Я бачила, як він вивчає мене, певно, помічаючи мої нові зморшки навколо очей, мої тривожно стулені протягом останніх кількох днів губи. Він глянув на маленького золотого хрестика, який тепер завжди був у мене на шиї. Мені не подобалось, коли він так дивився на мене. Я не могла позбутись відчуття, що він мене з кимось порівнює.

— Я просто реально дивлюсь на речі.

— Ти говориш так, ніби справді чекаєш, що це станеться.

— Я знаю свого сина.

— Нашого сина.

— Так, нашого сина. — Більше все-таки мого сина , — спіймала я себе на думці. — Ти ніколи не був по-справжньому близький із ним. На емоційному рівні. Ти був порожнечею, на яку він завжди намагався справити враження.

— Він змінить свою думку, — сказав Стівен. — Часу ще багато.

Ми стояли в кімнаті. Я добре ковтнула, у порівнянні з теплом від полум’я трунок був льодяним.

— Я весь час думаю… — промовила я, пильно вдивляючись у полум’я. — Я весь час думаю, що щось упускаю.

Мій чоловік досі спостерігав за мною. Я відчувала його погляд на собі, але не могла підвести очі. Можливо, він міг доторкнутися до мене тієї миті. Утім, гадаю, для цього ми, мабуть, занадто віддалилися одне від одного.