Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Мамо, ти не можеш дозволити йому це зробити. Його треба зупинити.

— Це не наше рішення, люба.

— Ваше. Це ваш вибір — якщо він просить твоєї допомоги в цьому, — протестувала Джорджина.

Я завмерла, тримаючись за ручку дверей.

— Я не можу повірити, що ти погодилась на це. А як же твоя віра? Як усе, що ти зробила? Який сенс був рятувати його минулого разу?

— Це несправедливо, — голос місіс Трейнор був напрочуд спокійним.

— Але ти сказала, що відвезеш його. А це означає, що….

— Подумай хоч на мить, якби я сказала йому, що відмовляюсь, чи він не попрохав би когось іншого?

— Але «Диґнітас»! Це неправильно. Я знаю, йому важко, але це погубить тебе й тата. Я знаю. Подумай, як ти почуватимешся. Подумай про розголос! Твою роботу! Вашу з татом репутацію! Він повинен це знати. Егоїстично про це навіть думати. Як він міг? Як він міг так вчинити. Як ти могла? — Вона знову почала ридати.

— Джордж…

— Не дивись на мене так. Я хвилююсь за нього, мамо. Це справді так. Він мій брат, і я люблю його. Але я не можу такого терпіти. Мені нестерпна навіть думка про це. Він не має прохати, а ти не маєш годитись на таке. Він занапастить не лише своє життя, якщо ти погодишся.

Я відійшла від вікна. Кров так голосно пульсувала в моїх вухах, що я навіть не почула, що відповіла місіс Трейнор.

— Шість місяців, Джорджино. Він обіцяв мені шість місяців. Отже… Я не хочу, щоб ти знов нагадувала про це й, звісно, у присутності інших також. І ми повинні… — Вона глибоко вдихнула. — Ми повинні просто дуже сильно молитися, щоби щось сталося за цей час і він передумав.

Я ніколи не думала, що допомагатиму вбивати свого сина.

Навіть читати такі слова доволі дивно, бо схоже на статтю в тижневику чи одному з тих жахливих журналів, які стирчать із сумок прибиральниць, із історіями про жінок, чиї дочки втекли з аферистами, і байками про неймовірне спалювання жиру та двоголових дітей.

Я була не з тих, із ким таке ставалося. Чи, можливо, я так лише вважала. Моє життя було до міри впорядковане — звичайне, але за сучасними стандартами. Я була зашлюблена майже тридцять сім років, виховала двох дітей, будувала далі кар’єру, допомагала в школі, у батьківському комітеті, й вийшла на роботу, коли діти вже не потребували моєї підтримки.

Я пропрацювала суддею майже одинадцять років і бачила всі відтінки людського життя крізь призму судового процесу, бачила всяких людей: безнадійних волоцюг, незібраних настільки, щоб навіть прийти до суду вчасно, рецидивістів, злих, бездушних чоловіків і виснажених тягарем боргів матерів. Дуже важко зберігати спокій та ставитись до цього з розумінням, коли щоразу бачиш ті самі обличчя й ті самі помилки. Іноді в моєму голосі можна було почути роздратованість. Мене гнітило те, що людство нерозумно відмовлялося принаймні спробувати поводитись відповідально.

А наше маленьке містечко, незважаючи на красу замку, численні архітектурні пам’ятки та мальовничі провулки, не було винятком. Майдани доби Регентства рясніли силечею підлітків, які цмулили сидр, а солом’яні дахи на будинках приглушували крики жінок і дітей, яких били чоловіки. Іноді я почувалась королем Канутом, коли робила даремні офіційні заяви й протистояла хаосові та нестримному спустошенню. З усім тим, я любила свою роботу. І виконувала її, бо вірила в порядок, у моральний кодекс. Я вірила, що є правильне та неправильне, хоч би яким старомодним це здавалося.

У найтяжчі періоди мого життя порятунком був сад. Коли діти виросли, це стало чимось схожим на одержимість. Я могла назвати латиною будь-яку рослину, що на неї мені показували. Смішно, та я навіть не вивчала латини в школі, бо ходила до невеличкої приватної школи для дівчат, де основну увагу приділяли кухарству та вишиванню, тобто речам, які допомогли б нам стати хорошими дружинами, — проте назви рослин просто лишались у мене в голові. Варто було тільки почути один раз, і я запам’ятовувала їх назавжди: hellebores niger, eremurus stenophyllus, athyrium niponicum . Я можу вільно їх повторювати, що мені ніяк не вдавалося в школі.

Кажуть, людина починає цінувати сад, коли досягає певного віку, і я гадаю, що в цьому є своя частка правди. Мабуть, це пов’язано з великою круговертю нашого життя. Існує щось надзвичайне в незмінному оптимізмі свіжого зела, що виростає після понурої зими, і я радію змінам щороку, тому, як природа сповна показує красу різних частин саду. У періоди, коли мій шлюб, здавалося, тріщав по швах, сад був прихистком і навіть радістю.