Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Дякую.

— Звісно, в цьому немає нічого поганого. Але… заради Бога. Містечко не розвивається, правда ж? Не переповнене ідеями, цікавими людьми чи можливостями. Тут уважають, що коли туристична крамниця починає продавати столові серветки з іншим малюнком мініатюрної залізниці — це провокація.

Я не могла стримати сміху. У місцевій газеті минулого тижня була стаття саме на цю тему.

— Вам двадцять шість років, Кларк. Ви мали б бути деінде й заявляти про те, що світ належить вам, устряваючи в неприємності в барах, демонструючи свій дивний гардероб сумнівним типам абощо.

— Я щаслива тут, — відповіла я.

— А не мали б бути.

— Вам подобається наказувати людям, що треба робити, чи не так?

— Лише коли знаю, що маю рацію, — сказав він. — Ви можете поправити мій чай? Не дістану його.

Я покрутила соломинку, щоб він міг легко дотягнутися, і почекала, поки він вип’є чай. Кінчики його вух порожевіли від легкого холоду.

Він скривився.

— О Боже! Як для дівчини, яка заробляла на життя, готуючи чай, ви приготували просто жахливий трунок.

— Ви просто звикли до лесбійського чаю [17] Так у Великій Британії інколи називають суміш чаїв, особливо фруктову, на відміну від справжнього чорного чаю. , — відповіла я. — До всякого там китайського трав’яного «Лапсанґ Сушонґу».

— Лесбійського чаю? — Він мало не вдавився. — Він таки незрівнянно добріший за цей лак для меблів. На Бога. В ньому ложка може стояти.

— Навіть мій чай не такий, як треба. — Я сіла на лавку навпроти нього. — Отже, висловлювати свою думку щодо всього, що я кажу чи роблю, при тому що інші повинні мовчати, — це для вас природна річ?

— Говоріть далі, Луїзо Кларк. Скажіть, що ви думаєте.

— Про вас?

— А в мене є вибір? — по-акторському зітхнув він.

— Вам підстригтися б. Так ви схожі на безхатька.

— Тепер ви говорите, як моя матір.

— Але ви справді маєте жахливий вигляд. Могли б хоч поголитися. Хіба все це волосся на обличчі не викликає свербежу?

Він скоса поглянув на мене.

— Так і є. Я знала. Добре, після обіду я все це приберу.

— О ні.

— О так. Ви запитали мою думку. Ось моя відповідь. Вам не потрібно нічого робити.

— А як я відмовлюся?

— Я все одно це зроблю. Якщо так триватиме далі, я витягуватиму залишки їжі з вашої щетини. І, відверто кажучи, якщо таке станеться, я буду скаржитись на надмірний стрес на робочому місці.

Він усміхнувся, немов це його розважило. Можливо, це прозвучить сумно, але Вілл настільки рідко всміхався, що через цю швидку усмішку я нетямилася з гордості.

— Ось що, Кларк, — промовив він, — зробіть мені послугу.

— Яку?

— Почухайте мені вухо, добре? Свербіж просто зводить мене з розуму.

— Якщо я вволю ваше прохання, ви дозволите мені поголити вас? Невелика стрижка.

— Не випробовуйте долю.

— Цитьте. Не змушуйте мене нервуватись. Я погано володію ножицями.

У шафці ванної кімнати я знайшла леза й пінку для гоління, вони були заховані за пакетами серветок і вати, так, наче ними давно не користувались. Я затягла Вілла у ванну кімнату, наповнила вмивальник теплою водою, змусила його трохи нахилити підголівник назад і поклала гарячий рушник на його підборіддя.

— А це навіщо? Ви збираєтесь стати цилюрником? Навіщо рушник?

— Не знаю, — призналась я. — Так роблять у фільмах. Це те саме, що гаряча вода й пелюшки під час пологів.

Я не бачила його губ, але він стулив очі з виразом легкої радості. Я хотіла, щоб вони такими й залишались. Хотіла, щоб він був щасливий, щоб з його обличчя зник його тривожний недовірливий погляд. Я говорила безперестанку. Розказувала анекдоти. Почала наспівувати. Робила що завгодно, аби якнайдалі відтягти момент, коли він стане знову похнюпленим.

Я закотила рукави й почала намащувати його підборіддя піною для гоління, до самих вух. Потім, наблизивши лезо до його підборіддя, я завагалась. Може, саме час сказати йому, що досі я голила тільки ноги?

Він заплющив очі й відкинувся на спинку візка. Я почала ніжно шкребти його шкіру. Тишу порушував тільки плюскіт води в зливальниці, коли я споліскувала лезо. Я працювала мовчки, вивчаючи обличчя Вілла Трейнора. Лінії, що вели до кутиків його рота, були передчасно глибокі, як на його вік. Я пригладила волосся на обличчі й постерегла помітні сліди рубців, мабуть, після нещасного випадку. Побачила тіні рожевого кольору навколо очей, що свідчили про безліч безсонних ночей, глибоку зморшку поміж брів, що з’явилася через німий біль. Його шкіра мала теплий та солодкий аромат — від крему для гоління та того, що було притаманне лише Віллові, непомітного й дорогого. Риси його обличчя стали чіткішими, і я збагнула, наскільки легко йому було привабити таку красуню, як Алісія.