Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Минуло два тижні, і я пристала на Віллову пропозицію.

Авжеж, я погодилась.

Як інакше я могла вчинити?

Тієї ночі я не спала. Я лежала в комірчині з розплющеними очима, вдивляючись у стелю й ретельно відтворюючи події останніх двох місяців на основі того, що тепер було мені відомо. Усе наче змістилось, розбилось і склалося знову в малюнок, який я ледве могла впізнати.

Я відчувала себе обманутою, недалекою співучасницею, яка не знала, що діється. Мені здавалося, що вони стиха підсміювалися з моїх спроб нагодувати Вілла овочами чи підстригти йому волосся — з дрібниць, які могли поліпшити його стан. Урешті-решт, який у цьому був сенс?

Я знову й знову згадувала розмову, яку почула, намагаючись переконати себе, що все не так зрозуміла. Але «Диґнітас» не місце, куди їдуть трохи відпочити. Я не здужала повірити, що Камілла Трейнор могла вчинити таке зі своїм сином. Так, я вважала її холодною, і справді в них були напружені стосунки. Було важко в’явити, як вона обнімає його так само, як моя мама обнімала нас міцно та радісно, поки ми не виривались з обіймів, прохаючи її припинити. Щиро кажучи, я думала, що вищий клас саме так і поводиться зі своїми дітьми. Бо щойно прочитала роман «Кохання в холодному кліматі», що його дав мені Вілл… Але так завзято й свідомо сприяти смерті власного сина!..

Тепер її поведінка здавалася навіть іще холоднішою, а її дії мали нечесні наміри. Я злилась на неї й на Вілла. Була зла на них за те, що мене перетворили на ширму. Лютувала за всі рази, коли я сиділа й думала про те, як зробити для нього краще, щоб йому було зручно, щоб він був щасливий. Коли я не лютувала, то сумувала. Я згадала ледве помітну паузу в промові місіс Трейнор, коли вона намагалась утішити Джорджину, і мені стало шкода її. Я розуміла, що становище матері було нестерпним.

Проте найчастіше мене переповнював жах. Мене переслідувало те, що я знала. Як можна було проживати день по дню, знаючи, що ти просто збавляєш час до своєї смерті? Як міг чоловік, чию шкіру я відчувала того ранку під своїми пальцями — теплу й живу, зробити вибір знищити себе? Як могло бути так, що із загальної згоди за шість місяців ця сама шкіра гнитиме в землі?

Я нікому не могла про це розповісти. Певно, це було найгірше. Тепер я була співучасницею таємниці Трейнорів. Хвора та стомлена, я зателефонувала Патрикові й сказала, що почуваюся кепсько, тому залишуся вдома. Він не заперечував і сказав, що був якраз на десятикілометровій пробіжці. Він мав затриматися в спортивному клубі десь до десятої. Ми збирались побачитися в суботу. Він здавався якимось розсіяним, ніби його думки були десь далеко, на черговому уявному треку.

Я відмовилась від вечері й лежала в ліжку поти, поки думки мої темні не стали настільки нестерпними, що я схопилась і (то була восьма тридцять) спустилася вниз, умощуючись поруч із дідусем, який єдиний у нашій родині не ставив запитань. Він сидів у своєму улюбленому фотелі й пильно та проникливо дивився крізь окуляри на екран. Я ніколи не знала, чи він справді дивиться телевізор, чи його думки десь ген далеко.

— Ти впевнена, що нічого не хочеш, люба? — запитала мама, з’явившись біля мене з чашкою чаю. У нашій сім’ї вважали, що все можна виправити чашкою чаю.

— Ні. Я не голодна, дякую.

Я бачила, як вона поглянула на тата. І знала, що потім вони будуть по-домашньому бурчати на Трейнорів, які перевантажили мене роботою, мовляв, доглядати за таким інвалідом — річ занадто важка. Я знала, що вони звинувачуватимуть себе в тому, що підтримали мій задум із цією роботою.

Нехай думають, що так і було.

Парадоксально, але назавтра Вілл мався в гарній формі: незвично говіркий, самовпевнений, войовничий. Він балакав більше, ніж попередніми днями. Вілл немов хотів посперечатися зі мною і розчарувався, коли я не підіграла йому.

— То коли ви вже закінчите цю свою недолугу роботу?

Я прибирала у вітальні й подивилась на нього, якраз підбиваючи подушки.

— Що?

— Моє волосся. Воно підстрижене лише наполовину. Я гляджуся немов якийсь вікторіянський сирота. Чи… — Він повернув голову, щоб я краще роздивилась. — Хіба що це один із ваших альтернативних стилів.

— Хочете, щоб я підстригла вас іще?

— Ну, мені здалося, вам це було приємно. І мені б не хотілося бути схожим на пацієнта психлікарні.

Я мовчки принесла рушник і ножиці.

— Натан тепер, безперечно, радий, бо я справді став схожим на чоловіка, — мовив Вілл. — Проте він сказав, що, як моє обличчя тепер таке, як було колись, мені потрібно буде голитися щодень.