Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Я гадала, ви добре розумієтеся з Віллом… — Вона говорила так, ніби зверталась до когось просто перед собою. Коли я не відповіла, вона провадила далі: — Проблема в грошах?

— Ні.

— Вам потрібна довша перерва на обід? Я знаю, що вона досить коротка. Я могла б попрохати Натана, щоб він…

— Річ не в робочих годинах. Чи грошах.

— Тоді в чому?

— Я не хочу…

— Послухайте, ви не можете отак покинути роботу й навіть не дозволити мені поцікавитись, у чому ж причина.

Я глибоко вдихнула й сказала:

— Я підслухала розмову. Вашу з дочкою. Минулої ночі. І я не хочу… я не хочу бути частиною цього.

— Он воно що.

Ми сиділи мовчки. Містер Гришем тепер намагався вибити вхідні двері, а місіс Гришем щосили жбурляла по ньому через вікно всім, чим могла. Вибір метальних знарядь був таким: рулон туалетного паперу, коробка тампонів, щітка для зливальниці, пляшечки з шампунем — певно, вона була у ванній кімнаті.

— Будь ласка, не йдіть, — тихо промовила місіс Трейнор. — Віллові добре з вами. Більше, ніж будь-коли за останній час. І буде геть непросто повторити це з кимось іншим.

— Але ви… ви збираєтеся відвезти його туди, де люди збавляють собі віку. У «Диґнітас».

— Ні. Я збираюся зробити все, на що спроможна, щоб запобігти цьому.

— Що саме — молитись?

Вона кинула на мене погляд, який моя мама назвала б «старомодним».

— Ви маєте знати, що коли Вілл вирішить нікого не підпускати до себе, мало хто може змінити це.

— Я все зрозуміла, — сказала я. — Я тут для того, щоб він не схитрував і не заподіяв собі смерть іще до закінчення піврічного терміну. Правда?

— Ні. Це не так.

— Саме тому вас не цікавила моя кваліфікація.

— Я думала, що ви яскрава та весела, що ви — інша. Ви не були схожі на доглядальницю. Ви поводились не так… як решта. Я думала… думала, що ви зможете його розвеселити. І вам це вдається, ви підбадьорюєте його, Луїзо. Побачивши його без тієї жахної бороди вчора, я… мені здалося, що ви серед тих небагатьох людей, кому він відкрився.

З вікна випала постільна білизна. Вона кулею полетіла донизу, а простирадла граційно розлетілися, перш ніж упасти на землю. Двійко дітей підібрали одне з них і, натягнувши його на голови, почали бігати по садку.

— Ви вважаєте, що було чесно не сказати, що я практично мала пильнувати, аби він не наклав на себе руки?

Камілла Трейнор зробила такий вдих, неначе ввічливо намагалася щось пояснити недоумкові. Цікаво, чи знала вона, що її слова змушують співрозмовника почуватися ідіотом? Чи цілеспрямовано вона розвивала в собі таку навичку? Я, мабуть, не зможу навчитися ставити себе вище від інших людей.

— Можливо, коли ми вперше вас зустріли… так і було, але я впевнена, що Вілл додержить слова. Він пообіцяв мені шість місяців, і це те, що в мене є. Нам потрібен цей час, Луїзо. Нам потрібен цей час, щоб показати йому, що є ще шанс . Я сподівалася вселити йому думку, що життям можна насолоджуватися, навіть якщо він планував собі його зовсім не так.

— Але це все брехня. Ви брехали мені й брешете одне одному.

Здавалось, вона мене не чує. Місіс Трейнор повернулася, дивлячись на мене, й дістала чекову книжку зі своєї сумочки, тримаючи в руці ручку напоготові.

— Послухайте, чого ви хочете? Я подвоюю платню. Скажіть, скільки.

— Я не хочу ваших грошей.

— Автомобіль. Компенсації. Бонуси.

— Ні…

— Тоді… що я можу зробити, щоб ви передумали?

— Вибачте. Я просто не…

Я спробувала вийти з машини. Вона схопила мене за п’ясток. Її рука була чужа, агресивна. Ми обидві дивились на неї.

— Ви підписали контракт, міс Кларк, — мовила вона. — Ви підписали контракт, у якому зобов’язуєтесь працювати в нас шість місяців. За моїми підрахунками ви пропрацювали тільки два з них. Я лише вимагаю виконати умови угоди.

Її голос почав тремтіти. Я глянула на руку місіс Трейнор і побачила, що вона дрижить.

— Будь ласка! — Вона важко ковтнула.

Мої батьки спостерігали за всім із ґанку. Я бачила їх із чашка`ми в руках, вони були єдині, хто не спостерігав за виставою поряд. Вони ніяково відвернулися, коли завважили, що я їх помітила. Я вздріла, що тато був у картатих хатніх капцях із плямами від фарби.

Я натиснула ручку на дверцятах.

— Місіс Трейнор, воно й справді, не змога моя сидіти й спостерігати… це, щонайменше, дивно. Я не хочу бути замішана в це.

— Обміркуйте все. Завтра Страсна п’ятниця. Я скажу Віллові, що у вас родинне свято, якщо вам справді потрібен час. Візьміть вихідний — усе обдумайте. Але, будь ласка, повертайтесь. Вертайтеся й допоможіть йому.