Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Я підвелася з ліжка й відчинила двері. Вона подивилася на моє заплакане обличчя й хутко зачинила за собою двері спальні.

— Добре, — мовила вона, викрутивши корок і наливши мені в келих вина, — що там сталося?

Я серйозно подивилася на сестру.

— Не кажи нікому те, що я тобі розповім. Навіть татові. А надто мамі.

Тоді я розповіла їй.

Я мала розказати комусь.

Я не любила сестру з багатьох причин. Кілька років тому я показала б вам цілі списки, які нашкребла на цю тему. Я ненавиділа її за те, що в неї довге пряме волосся, тоді як моє доростає лише до плечей. Я ненавиділа її за те, що вона все вже знає, хоч би що їй сказала. Я ненавиділа той факт, що всі мої шкільні вчителі намагалися розказати мені пошепки, яка вона була розумниця, немов її розум не означав того, що я постійно жила в її тіні. Я ненавиділа її за те, що у віці двадцяти шести років жила в комірчині дуплекса, щоб її позашлюбний син жив разом з нею у великій спальні. Проте час від часу я раділа, що вона моя сестра.

Бо Катрина не кричала від жаху. Вона не здавалася враженою, не наполягала, щоб я розказала мамі й татові. Вона жодного разу не сказала мені, що я хибно вчинила, покинувши роботу.

Вона відпила добрий ковток вина.

— Боже мій.

— Отож.

— Усе законно. Вони не можуть зупинити його.

— Я знаю.

— Чорт. Мені це в голові не вкладається.

Ми допили до денця, поки я розповідала. І я відчувала, як займаються мої щоки.

— Мені гидко думати, що покинула його, але я, Трино, не можу бути частиною цього. Не можу…

— М-м-м. — Вона думала. Моя сестриця вміє зробити «задумане обличчя». Це змушує людей почекати, перш ніж говорити з нею далі. Тато каже, що коли я роблю «задумане обличчя», то здається, наче я хочу в туалет.

— Не знаю, що діяти, — сказала я.

Вона подивилася на мене, її обличчя раптом заяснилося.

— Усе просто.

— Просто…

Вона налила нам іще по разу.

— О!.. Цю ми вже допили. Так. Просто. У них є гроші, правильно?

— Мені не потрібні їхні гроші. Вона запропонувала мені підвищити зарплату. Річ не в цьому.

— Замовкни. Не для тебе, ідіотко. Вони мають власні гроші. І він, очевидно, одержав до біса грошей за страховим полісом від нещасного випадку. То скажи їм, що тобі потрібен бюджет, а потім використовуй ці гроші… Скільки там ще? Чотири місяці, які в тебе лишилися. І ти зміниш погляди Вілла Трейнора.

— Що?

— Ти можеш його змінити. Ти казала, що він проводить значну частину свого часу в приміщенні, так? Ну, то почни з чогось маленького, а коли витягуватимеш його на прогулянки, подумай про всі дивовижні речі, які ти могла б зробити для нього, все, що може змусити його захотіти жити: пригоди, закордонні поїздки, плавання з дельфінами й таке інше. І тоді ви це зробите. Я можу тобі допомогти. Я пошукаю матеріали в інтернеті, в бібліотеці. Б’юся об заклад, ми зможемо придумати для нього щось надзвичайне. Те, що зробить його щасливим.

Я витріщилась на неї.

— Катрино…

— Так. Я знаю. — Вона вишкірила зуби, коли я почала всміхатися. — Я геній, не взяв би мене кат.

Вони були трохи здивовані. Хоча здивовані — це ще м’яко сказано. Місіс Трейнор була просто ошелешена й дещо збентежена. Згодом її обличчя перестало виражати будь-які емоції. Її дочка, згорнувшись поруч із нею на дивані, просто скривилася: коли я так робила, то мама любила казати, що моє обличчя залишиться таким довіку. Їхня відповідь була не зовсім та сповнена ентузіазму відповідь, на яку я сподівалася.

— А що саме ти хочеш зробити?

— Наразі не знаю. Та моя сестра добре знає, де знайти потрібну інформацію. Вона саме намагається з’ясувати, що взагалі підходить для паралізованих. Але я хочу дізнатися, чи ви на таке готові.

Ми були у вітальні. У тій самій кімнаті, що я в ній проходила співбесіду. Однак цього разу місіс Трейнор і її дочка всілися на дивані, а між ними вмостився старий кошлатий пес. Містер Трейнор стояв біля каміна. Я вдягнула джинсовий піджак барви індиго, сукню міні й армійські чоботи. Озираючись у минуле, я зрозуміла, що могла б вибрати краще одіння, щоб пояснити свій план.

— Дайте мені зміркувати… — Камілла Трейнор нахилилася вперед. — Ви хочете вивести Вілла з цього будинку?

— Так.

— І організувати йому серію «пригод».

Вона промовила це так, немовби я запропонувала зробити йому аматорську артроскопічну операцію.

— Так. Як я вже казала, я не певна, що нині це можливо. Але йдеться про те, щоб просто вивести його в світ, розширити межі його повсякденного життя. Спочатку виходячи кудись недалечко, а згодом, сподіваюся, можна буде рухатися далі.