Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Але ж…

— Віллові треба дати відчути себе чоловіком. Це буде неможливо, якщо його мати або сестра, як на те пішлося, завжди буде поруч.

На якусь мить мені стало шкода місіс Трейнор. Вона все ще була зверхньою, однак я бачила, що насправді вона трохи розгублена, наче не зовсім розуміла, що робить її чоловік. Вона почала перебирати пальцями намисто.

— Я подбаю про його безпеку, — сказала я. — І заздалегоди повідомлю вас про все, що ми збиратимемось робити.

Вона так міцно стиснула зуби, що під вилицями аж напнулися м’язи. Цікаво, чи почала вона мене в цей час ненавидіти.

— Я теж хочу, щоб Вілл прагнув жити, — сказала я нарешті.

— Ми це розуміємо, — відповів містер Трейнор. — І ми цінуємо вашу рішучість. І поміркованість. — Цікаво, чи стосувалося це слово Вілла. Може, малося на увазі щось зовсім інше? Потім він підвівся, і я зрозуміла, що це сигнал мені піти. Джорджина з матір’ю досі сиділи на дивані, нічого не кажучи. У мене було таке передчуття, що, тільки-но я вийду з кімнати, вони почнуть говорити про мене.

— Тоді добре, — мовила я. — Я все вам розпишу, щойно продумаю. Найближчим часом. У нас його не так багато…

Містер Трейнор поплескав мене по плечу.

— Так-так. Просто дайте нам знати, що ви придумали, — сказав він.

Трина хукала на руки, мимоволі рухаючи ногами, немов маршувала на місці. На ній був мій темно-зелений берет, який личив їй чомусь більше (і це мене дратувало), ніж мені. Вона витягла з кишені якийсь аркуш і, вказуючи на список, простягнула мені.

— Тобі, мабуть, доведеться викреслити пункт три або принаймні зачекати, поки не потеплішає.

Я продивилася список.

— Баскетбол для квадриплегіків? Я навіть не певна, чи він любить баскетбол.

— Не в тому річ… Ох тут і холодно! — Вона натягнула берет на вуха. — Суть у тому, що це дозволить йому зрозуміти свої можливості. Він зможе побачити, що є інші люди, теж із проблемами, як і він, але які не полишають спорт.

— Я не певна. Він навіть склянку підняти не здужає. Я думаю, ці люди — параплегіки. Не розумію, як можна кинути м’яча, не використовуючи рук.

— Ти не розумієш суті. Він не має нічого робити, йдеться про розширення обріїв, правильно? Ми маємо показати йому, що роблять інші люди з обмеженими можливостями.

— Ну, якщо ти так кажеш…

Натовп загудів. Удалині з’явились бігуни. Якби я встала навшпиньки, то розгледіла б їх, мабуть, за дві милі звідси, в долині. Вони були мов невеличкі білі цятки, що рухалися вздовж мокрої сірої дороги. Я подивилась на годинник. Ми стояли тут, на верхівці Вітряного пагорба (хтось влучно його назвав) протягом майже сорока хвилин, і я вже не чула своїх ніг.

— Я подивилася, що цікавого відбуватиметься поблизу, якщо ви не схочете їхати кудись дуже далеко. У спортивному центрі за кілька тижнів буде матч. Він міг би, навіть зможе, зробити ставку на результат.

— Ставку?

— Таким чином, він візьме в цьому участь, не граючи… О, поглянь, ось вони. Думаєш, за скільки вони добіжать сюди?

Ми стояли біля фінішу. Над нашими головами шурхотів на холодному вітрі брезентовий банер із написом «Фініш весняного тріатлону».

— Не знаю. Двадцять хвилин? Чи довше? Я маю чудодійний батончик «Марс», якщо хочеш. — Я полізла в кишеню, тримаючи однією рукою аркуш, який лопотів на вітрі. — То що ще ти придумала?

— Ти казала, що хотіла б виїхати кудись далі, еге? — Вона вказала на мої пальці. — Ти взяла собі більший шматок.

— То візьми його собі. Думаю, що його сім’я вважає мене любителькою халяви.

— І тому ти хочеш витягнути його кудись на кілька днів? О Господи. Вони повинні бути вдячні, що хоч хтось щось робить. А їм це невтямки.

Трина взяла другу половину батончика.

— Отже, думаю, номер п’ять — це те, що треба. Це комп’ютерний курс, він міг би його пройти. На голову надівають якусь штуковину з паличкою, і треба просто кивати головою, щоб торкнутися клавіатури. В інтернеті є безліч груп для квадриплегіків. Він міг би там завести багато нових друзів. Я про те, що йому не конче треба завжди виходити з дому. Я навіть говорила з кількома в чаті. Вони видались мені милими. Досить… — вона стенула плечима, — …нормальними.

Ми мовчки з’їли наші половинки батончика й спостерігали, як наблизилася група жалюгідних на вигляд бігунів. Я не бачила Патрика. Я ніколи не могла його розгледіти. Його обличчя мало здатність миттєво розчинятися в натовпі.

Вона тицьнула на клаптик паперу.

— Хай там як, тепер поговорімо про культурне. Є концерт спеціально для людей з обмеженими можливостями. Ти кажеш, що він інтелігентний, еге? Отже, він міг би просто сісти й перенестися в світ музики. Тобто вийти за власні межі, хіба ні? Дерек, той вусань з моєї роботи, розповів мені про це. Він казав, може бути шумно через справді хворих людей, які кричать, але я переконана, що йому в будь-якому разі сподобається.