Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Мама кивнула й обережно поклала сорочку в кошик на білизну.

— Думаю, це справедливо.

— І кімната по праву має бути моя, бо я старша. Трина дістала її тільки через Томаса.

Вона бачила в цьому сенс.

— Твоя правда. Я побалакаю з Триною про це, — пообіцяла мама.

Тепер, я вважала, було б непогано, заднім числом, поговорити про це із сестрою.

Три години по тому вона увірвалася до вітальні, зла як громовиця.

— Ти могла б не танцювати на моїй могилі так швидко?

Дідусь у фотелі прокинувся, його рука рефлекторно притислася до грудей.

Я відірвалася від телевізора.

— Ти про що?

— А де ми з Томасом будемо на вихідні? Ми не помістимося в комірчині. Там мало місця для двох ліжок.

— Справді. А я застрягла там на п’ять років.

Я усвідомлювала, що маю слушність, тому сказала це дошкульнішим тоном, аніж планувала.

— Ти не можеш забрати мою кімнату. Це несправедливо.

— Тебе там навіть не буде!

— Але вона мені потрібна! Ми з Томасом не помістимося в комірчині. Тату, скажи їй!

Тато низько опустив голову й схрестив руки на грудях. Він ненавидів, коли ми сварилися, й зазвичай залишав це на маму.

— Заспокойтесь, дівчатка, — сказав він.

Дідусь похитав головою, неначе це все було йому незрозуміле. Цими днями він страшенно часто хитав головою.

— Я тобі не вірю. Не дивина, що ти так завзято допомагала мені зібратися.

— Що? А ти благала мене не кидати роботу, аби я допомагала вам фінансово, — і тепер це частина мого лиховісного плану?

— Ти така двоєдушна.

— Катрино, заспокойся. — У дверях з’явилася мама, з її гумових рукавичок на килим у вітальні скрапувала вода з піною. — Ми можемо поговорити про це спокійно. Негоже турбувати дідуся.

На Катрининому обличчі проступили плями, так само було, коли вона в дитинстві не діставала того, що хотіла.

— Вона насправді хоче, щоб я зникла. Ось у чому річ. Не може дочекатись, коли я поїду, бо заздрить, що я хоч щось роблю зі своїм життям. Таким чином, вона просто хоче, щоб мені було важко повертатись додому.

— Та немає жодної гарантії, що ти навіть збираєшся приїжджати додому на вихідні! — вражено вигукнула я. — Мені просто потрібна спальня, а не шафа, а в тебе була краща кімната тільки тому, що тобі вистачило дурості залетіти.

— Луїзо! — вигукнула мама.

— А ти, якби не була така тупа, давно б мала нормальну роботу. Ти могла б уже мешкати у власній оселі. Бо ж доволі доросла. Чи в чому тут річ? Ти нарешті дібрала глузду, що Патрик ніколи не посватається до тебе?

— Годі! — гаркнув тато. — З мене досить! Трино, йди на кухню. Лу, сядь і запхайся. У моїм житті було достатньо стресу й без ваших сварок і вереску.

— Якщо ти думаєш, що я допоможу тобі з тим дурним списком, то подумай ще раз, — просичала Трина, коли мама витягувала її за двері.

— Гаразд. Не треба мені твоєї допомоги, дармоїдко , — мовила я й пригнулася, бо тато пожбурив у мене газетою.

У суботу вранці я пішла до книгозбірні. Гадаю, не була там іще зі шкільних часів — можливо, через страх, що мені пригадають книжку Джуді Блум [18] Джуді Блум — американська письменниця, авторка книжок для дітей і підлітків. , яку я загубила в сьомому класі, й коли увійду через вікторіянські двері, то липка офіційна рука дотягнеться до мене, вимагаючи штраф розміром 3 853 фунти.

Я пам’ятала її зовсім не такою. Половину книжок, здавалося, замінили компакт-та dvd-диски. Величезні книжкові полиці повнилися аудіокнигами, стояли навіть стенди з вітальними листівками. І тихо там не було. З кутка дитячої книжки долинали звуки співу й плескіт у долоні — там саме розташувалася група матері й дитини. Люди читали журнали й тихо теревенили. Відділ, де старі чоловіки колись засинали над безкоштовними газетами, зник — теперечки там стояв здоровецький овальний стіл з комп’ютерами, розставленими по всьому периметру. Я обережно сіла за один з них, сподіваючись, що ніхто не дивиться. Комп’ютери, як і книжки, — царина моєї сестри. На щастя, тутки, схоже, відчули моє схвилювання: бібліотекарка зупинилася біля мого столу й простягнула мені картку та ламінований аркуш з інструкціями. Вона не стала стовбичити в мене над головою, просто пробурмотіла, що сидітиме за столом, якщо мені потрібна буде допомога, і я залишилась сама на хиткому стільці перед порожнім екраном.

Єдиний комп’ютер, з яким я контактувала, належав Патрикові. Він користувався ним, щоб завантажувати фітнес-плани або замовляти в Амазоні книжки про спорт. Якщо він іще для чогось його використовував, то я про це знати не мала бажання. Я все робила за інструкціями бібліотекарки, двічі перевіряла кожен етап, і в мене вийшло. Як не дивно, це працювало. Це не просто працювало — це було легко .