Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Але ти проходиш із ним фізіотерапію й таке інше.

— Я намагаюся підтримувати його фізичний стан, щоб не атрофувалися м’язи, не вимивався кальцій з кісток, а в ногах не застоювалася кров тощо.

Коли він знову заговорив, його голос був лагідним, наче він боявся розчарувати мене.

— Він не ходитиме, Луїзо. Це відбувається тільки в голлівудських фільмах. Ми просто намагаємося зняти біль і підтримувати ті рухи, на які він іще здатний.

— І Вілл робить усе те? Оту фізіотерапію. Здається, він не хоче робити нічого з того, що я пропоную.

Натан скривився.

— Робить, але, думаю, серце його на це вже не пристає. Коли я з ним познайомився, він був досить рішуче настроєний. Вілл багато досягнув у реабілітаційному осередку, але коли минув рік без поліпшення, думаю, йому стало важко вірити, що в цьому є сенс.

— Як думаєш, варто йому старатися?

Натан дивився в підлогу.

— Щиро сказати? У нього квадриплегія С 5/6. Тобто нічого не працює нижче від цього місця… — Він поклав руку на верхню частину грудей. — Спинний мозок і досі не навчилися відновлювати.

Я втупилась у двері, пригадуючи Віллове обличчя, коли ми їхали при зимовому сонячному світлі, та сяюче обличчя чоловіка на лижному відпочинку.

— Але ж постійно стаються медичні відкриття, так? Я про те, що… може… десь і над цим працюють.

— Це дуже хороший шпиталь, — рівно промовив він.

— Є життя, є надія, еге?

Натан подивився на мене, потім на книжку.

— Авжеж, — сказав він.

О третій за чверть Натан переконав мене піти по каву. Він сказав, що візит може забрати ще трохи часу й що він триматиме оборону, поки я не повернусь. Я трохи забарилася в приймальні, погортала журнали в газетному кіоску, помилувала на шоколадні батончики.

Як і можна було сподіватися, намагаючись знайти дорогу назад, я заблукала й кілька разів розпитувалася в медсестер, дві з яких нічим мені навіть не могли зарадити. Коли я повернулася з кавою, що вже вистигала, коридор був порожній. Наблизившись, побачила, що двері консультанта прочинені. Я завагалась, але знову згадала місіс Трейнор, голос якої постійно лунав у моїх вухах, дорікаючи мені, що покинула Вілла, а я знову це зробила.

— Отже, побачимося за три місяці, містере Трейнор, — сказав хтось. — Я змінив дозування цих антиспазматичних ліків і простежу, щоб вам передзвонили з результатами аналізів. Напевно, в понеділок.

— А ці я можу купити в аптеці внизу? — почувся голос Вілла.

— Так. Ось. І оці теж можете докупити тут, — промовила жінка. — Забрати цю теку?

Вони збирались виходити. Я постукала, й мені дозволили увійти. Дві пари очей повернулися в мій бік.

— Перепрошую, — сказав консультант, підхоплюючись зі стільця. — Я думав, це фізіотерапевт.

— Я Віллова… помічниця, — промовила я, зупинившись біля дверей. Нахиливши Вілла вперед, Натан одягав його в сорочку. — Пробачте, я подумала, ви вже закінчили.

— Дайте нам ще хвилину, добре, Луїзо? — пролунав у кабінеті різкий голос Вілла.

Бурмочучи свої вибачення, я позадкувала червоніючи.

Мене вразив не вигляд голого Віллового тіла, худого і в шрамах. Не роздратований дещо погляд консультанта — так само місіс Трейнор дивилася щодня на мене, щоб я відчувала, що я й досі та сама незграбна ідіотка, навіть якщо й заробляю найвищу погодинну ставку. Ні, мене вразили багряно-червоні лінії на зап’ястках Вілла: довгі, криві шрами, які не можна було приховати, хоч би як швидко Натан опускав Віллові рукави.

Сніг зірвався так раптово, що вийшла я з дому під яскравим блакитним небом, а менш як за півгодини вже проходила повз замок, який здавався оздобою для торта, вкритою товстим шаром білої поливи.

Тихою ходою я пленталася по доріжці. Пальці ніг заклякли, і я тремтіла в своєму занадто тонкому шовковому китайському плащику. Вихор великих білих сніжинок з’являвся з металево-сірого безмежжя, майже заступаючи Ґранта-гаус, приглушуючи звуки й неприродно сповільнюючи темп світу. За акуратно підстриженим живоплотом зі знайомою обережністю їхали автомобілі, на тротуарах ковзали та вищали пішоходи. Я натягнула шарф на носа й пошкодувала, що не взула та не вдягла щось більш підхоже, як балетки й коротку оксамитову сукню.

На моє здивовання, двері відчинив не Натан, а Віллів батько.

— Вілл у ліжку, — сказав він, зиркнувши вгору з-під навісу. — Щось йому недобре. Я саме думав викликати лікаря.

— А де Натан?

— Цей ранок у нього вільний. Чом це мало статися сьогодні? Клята медсестра з агенції зайшла лише рівно на шість секунд. Якщо й далі сніжитиме, не знаю, що ми робитимем.