Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Він заплющив очі, і якийсь час я просто стояла в дверях і дивилась на нього: його груди здіймалися й опускалися під футболкою, рот був злегка розтулений. Його дихання було неглибоке й, можливо, трохи важче, ніж іншими днями. Однак я ніколи не бачила його без візка, тож припускала, що це пов’язано з тиском у лежачому положенні.

— Ідіть, — пробурмотів він.

Я пішла.

Я читала журнал, відриваючись од нього, тільки щоб дивитися, як сніг товстим шаром огортає будинок, лізучи на підвіконня пухнатими пейзажами. О пів на першу мама прислала мені текстове повідомлення про те, що мій батько не зміг виїхати на дорогу. «Перш ніж підеш з роботи, зателефонуй», — наказувала вона. І що це мама надумала робити: відрядить тата із санчатами та сенбернаром?

Я слухала місцеві новини по радіо: затори на автомагістралях, зупинки поїздів і тимчасове зачинення шкіл — усе це принесла із собою несподівана заметіль. Я повернулася у Віллову кімнату й знову глянула на нього. Мені не подобався колір його обличчя. Він був блідий, а на обох щоках горіли яскраві плями.

— Вілле, — тихо покликала я.

Він не ворушився.

— Вілле.

У мені почали кільчитися слабкі паростки паніки. Я покликала його ще двічі, щораз голосніше. Відповіді не було. Нарешті схилилася над ним. Я не бачила й найменшого руху ані на його обличчі, ані на грудях. Його дихання. Я мала б відчути його подих. Я нагнулася ще ближче, намагаючись помітити його дихання. Нічого не завваживши, лагідно торкнулася його обличчя.

Він здригнувся, його очі розплющилися за якихось кілька дюймів від моїх.

— Пробачте, — сказала я, відсахнувшись.

Він закліпав, оглядаючи кімнату, наче був десь далеко від дому.

— Я Лу, — мені здалося, що він мене не впізнав.

На його обличчі виступило легке роздратування.

— Я знаю.

— Хочете супу?

— Ні, дякую. — Він стулив повіки.

— Ще знеболювального?

На вилиці ледь виблискував піт. Я простягнула руку, його ковдра видалася мені гарячою та вогкою від поту. Я почала нервуватись.

— Що я повинна робити? Тобто якщо Натан не зможе дістатись сюди?

— Нічого… Зі мною все гаразд, — пробурмотів він і знову заплющив очі.

Я переглянула теку, намагаючись з’ясувати, чи не забула чогось. Відчинила шафку з ліками, коробками гумових рукавичок і марлевих пов’язок і зрозуміла, що не маю в’явлення, що з усім цим робити. Я скористалася була інтеркомом, щоб поговорити з Вілловим батьком, але дзвінок загубився в порожньому будинку. Чути було його відгомін за дверима флігеля.

Я вже збиралася зателефонувати місіс Трейнор, коли відчинилися задні двері й в хату, закутаний в шари об’ємного одягу, ввійшов Натан. З-під вовняного шарфа й шапки ледве проглядала його голова. Разом з ним усередину зі свистом увірвалися холодне повітря й легкий сніговий вихор.

— Здорова була! — промовив він, струшуючи сніг з черевиків.

Будинок неначе раптом прокинувся з дрімоти.

— Слава Богу, що ти прийшов, — сказала я. — Віллові зле. Він проспав мало не весь ранок і майже нічого не пив. Я не знаю, чим зарадити.

Натан зняв пальто.

— Довелося всю дорогу йти пішки. Автобуси не ходять.

Я взялася робити йому чай, а Натан пішов глянути, чи все гаразд із Віллом.

Він повернувся, перш ніж закипів чайник.

— Вілл горить. Як довго це триває?

— Увесь ранок. Я й подумала, що він надто гарячий, але Вілл сказав, що просто хотів спати.

— О Боже! Весь ранок? Хіба ти не знаєш? Він не може регулювати власну температуру. — Натан проштовхнувся повз мене й став ритися в аптечці. — Антибіотики. Сильні. — Він узяв пляшечку, висипав її вміст у ступку й заходивсь несамовито розтирати ліки товкачиком.

Я крутилася біля нього.

— Я дала йому парацетамол.

— Могла би ще й іриску йому запропонувати.

— Я не знала. Ніхто не казав. Я його добре вкрила.

— Усе написано в тій клятій теці. Слухай. Вілл не пітніє так, як ми. Насправді він узагалі не пітніє від місця травми й донизу. Тобто якщо він хоч трохи застудиться, його температурний датчик виходить з ладу. Іди знайди вентилятор. Поставимо коло Вілла, поки він не охолоне. І вологий рушник — покладемо` на потилицю. Ми не повеземо` його до лікаря, поки не вщухне сніговиця. Чортова медсестра з агентства. Вона мала помітити це зранку.

Таким злим я Натана ще не бачила. Він навіть зі мною більше не говорив.

Я побігла по вентилятор.

Минуло майже сорок хвилин, поки температура Вілла повернулась на прийнятний рівень. Сподіваючись помічної дії надсильних ліків проти лихоманки, я приклала один рушник до лоба, а другим, як звелів Натан, обмотала шию. Ми роздягнули Вілла, накрили груди тонким бавовняним простирадлом і поставили вентилятор, щоб дув на нього. Без рукавів було чітко видно шрами на його руках. Ми обоє вдавали, що я їх не бачу.