Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— А я й не нервуюсь.

— Я бачу. — Він глянув на свої коліна, які я й досі терла шматком тканини. Соусу до макаронів я позбулася, але штани промокли. — Тепер скажуть, що в мене нетримання сечі.

— Я не закінчила. — Я вмикнула фен і напрямила насадку йому нижче від живота.

Коли гаряче повітря вдарило його брюки, від здивування він звів брови.

— Гаразд, — сказала я. — Я теж не планувала так проводити полудень п’ятниці.

— Ви напружені?

Я відчувала, як він вивчає мене.

— О, розслабтеся, Кларк. Це ж на моє природження спрямовано струмінь гарячого повітря.

Я не відповіла. Його голос перекривав гудіння фена.

— Та облиште ви, що гірше може статися, хіба опинюся в інвалідному візку?

Можливо, це звучить нерозумно, але я не могла не розсміятися. «Невже насправді Вілл намагається мене трохи підбадьорити?»

Зовні автомобіль здавався звичайним, але коли задні пасажирські дверцята відчинялися, долі опускався пандус. Під Натановим наглядом я скерувала Віллів зовнішній візок (він мав окремий візок для подорожей) прямо на пандус, перевірила електричне фіксоване гальмо та запрограмувала візок на повільний підйом у автомобіль. Натан ковзнув на друге пасажирське сидіння, пристебнув Вілла й зафіксував колеса. Намагаючись стримати тремтіння рук, я зняла авто з ручного гальма й поволі рушила до лікарні.

Від’їхавши вже далеко від дому, я глянула на Вілла. Він якось принишк, напружив підборіддя й неначе скулився. Надворі було холодно, тож ми з Натаном старанно закутали його шарфом і вдягнули в тепле пальто, та, схоже було, почувався він усе одно не дуже комфортно. Щоразу, дивлячись у дзеркало заднього виду (а це траплялося частенько), я боялася, що візок може зірватися з кріплень, хоч поряд і був Натан, він дививсь у вікно з непроникним виразом обличчя. Навіть коли я зупинялась чи різко пригальмовувала, що було кілька разів, він просто злегка кривився й чекав, поки я розберуся з усім.

Коли ми під’їхали до лікарні, я вся була вкрита тонким шаром поту. З переляку я тричі об’їхала автопаркованку лікарні, шукаючи якнайбільше паркувальне місце, поки не відчула, що чоловікам уривається терпець. Лише тоді я опустила пандус і Натан допоміг Віллові виїхати на асфальт.

— Гарна робота. — Натан вийшов з автомобіля й поплескав мене по спині, щоправда, мені важко було повірити в його слова.

Є речі, яких ви не помітите, поки не супроводжуватимете когось в інвалідному візку. Наприклад, страшні тротуари, що рябіють погано полатаними ви´боями чи просто нерівні. Повільно йдучи поруч із Віллом, який їхав самостійно, я помічала, як кожна крива плитка змушувала його здригатися від болю або як часто він намагавсь обережно керувати біля якоїсь потенційної перешкоди. Натан удав, що не помічає цього, але я бачила, що він також спостерігав. Вілл похмуро, але вперто рухався вперед.

Інша річ, наскільки безцеремонна більшість водіїв. Вони припарковувались біля виїздів на тротуар або так близько, що на інвалідному візку ніяк не переїдеш дорогу. Шокована, я кілька разів навіть хотіла залишити грубу записку за склоочисником, одначе Натан і Вілл, здавалося, звикли до цього. Натан показав підхоже місце, і ми, ставши нарешті обабіч Вілла, перейшли дорогу.

Вілл не промовив жодного слова, відтоді як вийшов із дому.

Сама лікарня була невисока блискуча будівля, а бездоганний вестибюль більше скидався на модерновий готель, можливо, завдяки приватному страхуванню. Я затрималась позаду, поки Вілл називав адміністраторові своє ім’я, а потім пішла за ним і Натаном по довгому коридору. Натан ніс величезний нараменник, у якому помістилося все, що Віллові могло придатися під час його короткого візиту, від склянок до запасного одягу. Того ранку він упакував його при мені, докладно розповідаючи про всі можливі непередбачені випадки.

— Ще добре, що ми не надто часто це робимо, — сказав він тоді, помітивши подив на моєму обличчі.

До лікаря з Віллом я не пішла. Ми з Натаном сиділи на стільцях біля кабінету консультанта. Лікарнею тут не пахло, а на вікні у вазі стояли свіжі квіти. Не якісь звичайні квітки. Величезні екзотичні рослини, назви яких я не знала, були майстерно зібрані в лаконічні букети.

— Що вони там роблять? — запитала я, коли минуло десь із півгодини.

Натан відірвав очі від книжки.

— Це просто його черговий піврічний огляд.

— Щоб побачити, чи йому кращає?

Натан відклав книжку.

— Йому не кращає. Це пошкодження спинного мозку.