Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Дивно, але її ставлення дошкуляло мені більше, ніж грубість Вілла. Кілька разів я навіть хотіла запитати її прямо, що не так. « Ви сказали, що наймаєте мене через моє ставлення до життя, а не через професійні навички, — хотіла сказати я. — Ну, от я й веселюся що Божий день. Бадьора, як ви й хотіли. То в чому ж ваш клопіт?»

Але Камілла Трейнор не з тих жінок, яким можна сказати таке. Та й, окрім того, у мене було таке відчуття, що ніхто в цім будинку ніколи нічого в живі очі не говорить.

«Лілі, наша остання дівчина, мала доволі розумну звичку використовувати цю каструлю на два овочі відразу» — означало « Ти створюєш забагато безладу ».

«Вілле, може, ти хочеш чаю?» — насправді означало « Не знаю, що тобі й сказати ».

«Гадаю, мені треба упорядкувати деякі документи» — означало « Ти грубіяниш, тому я збираюся вийти з кімнати ».

Усе це вимовлялося зі злегка болючим виразом, і тонкі пальці перебирали ланцюжок із розп’яттям. Вона була така стримана, така розсудлива. Поруч із місіс Трейнор моя мама скидалась на Емі Вайнгаус. Я ввічливо всміхалася, удавала, що нічого не помітила й виконувала роботу, за яку мені платили.

Або принаймні намагалася.

— Чому, чорт би вас узяв, ви намагаєтеся підсунути мені моркву?

Я подивилась на тарілку. Я спостерігала за телеведучою та розмірковувала, чи не пофарбувати мені волосся в такий самий колір.

— Що? Ні.

— Намагаєтеся. Ви розім’яли її та домішали до соусу. Я бачив на власні очі.

Я почервоніла: так воно й було. Я сиділа й годувала його, тим часом як обойко краєм ока дивилися обідні новини. На обід були ростбіф і картопляне пюре. Місіс Трейнор веліла мені покласти на тарілку три види овочів, хоча Вілл досить чітко сказав, що сьогодні він не хоче овочів. Напевне, вся їжа, яку мені загадали приготувати, була збалансована до найменшої дрібниці.

— Чому ви намагаєтесь запхати в мене моркву?

— Я не намагаюся.

— Отже, моркви тут немає?

Я дивилась на дрібні помаранчеві шматочки.

— Ну, добре… Є.

Він чекав, підвівши брови.

— Гм… Я просто подумала, що овочі будуть вам корисні.

Почасти я робила це з поваги до місіс Трейнор, почасти — через звичку. Я звикла годувати Томаса, переминаючи овочі в пюре та ховаючи його під купами картоплі або в макаронах. Кожен шматочок, який ми впихали в нього, здавався невеличкою перемогою.

— Поговорімо відверто. Ви вважаєте, чайна ложка моркви поліпшить якість мого життя?

В устах Вілла Трейнора це звучало досить нерозумно. Проте я навчилась не здаватися оторопілою, хоч би що Вілл сказав чи зробив.

— Я вас зрозуміла, — спокійно відповіла я. — Більше цього не робитиму.

Коли ж разом ні з цього ні з того Вілл Трейнор розсміявся. Зайшовся сміхом, неначе й сам цього не сподівався.

— На Бога! — Він похитав головою.

Я витріщилась на нього.

— Що, чорт його бери, ви ще понапихували в мої страви? А далі ви проситимете мене відкрити тунель, щоб містер Поїзд доставив трохи перетертої брюссельської капусти на чортову станцію під назвищем Шлунок?

Я обдумувала це десь із хвилину.

— Ні, — сказала я з байдужістю на обличчі. — Я маю справу лише з містером Виделкою. Містер Виделка на поїзд не схожий.

Це кілька місяців до того дуже переконливо довів мені Томас.

— Вас до цього підштовхнула моя мати?

— Ні. Послухайте, Вілле, мені шкода. Я просто… не подумала.

— Неначе це вперше.

— Гаразд, гаразд. Я заберу кляту моркву, якщо вона справді вас так засмучує.

— Мене засмутила не чортова морква, а те, що її підмішує в мою їжу божевільна, яка звертається до столових приборів словами «містер і місіс Виделки».

— Це був жарт. Слухайте, давайте я заберу моркву, і…

Він одвернувся від мене.

— Я більше нічого не хочу. Просто зробіть мені чашку чаю. — І коли я вже вийшла з кімнати, він крикнув навздогінці: — І не намагайтесь підмішати туди чортів кабачок.

Натан увійшов, коли я закінчувала мити посуд.

— Вілл у доброму гуморі, — мовив він, коли я передала йому чашку.

— Справді? — Я їла бутерброди на кухні. Надворі було дуже холодно, і останнім часом будинок не здавався мені таким недружнім, як колись.

— Він сказав, що ти намагаєшся отруїти його. Але говорив це… знаєш… у хорошому сенсі.

Я відчула незвичну радість від цих слів.

— Так… добре… — промовила я, намагаючись приховати свої емоції. — Дай мені час.

— Він навіть трохи розговорився. Бувало, тижнями нічого майже не говорить, а тут протягом останніх кількох днів він, на диво, в настрої перекинутися кількома словами.